Skip to content Skip to sidebar Skip to footer

Ще раз про єдність судової практики або чому кожен повинен займатися своєю справою, – Микита Задорожний, адвокат ID Legal Group

Нещодавно Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду виніс постанову від 23.12.2020 року у справі №484/2781/19-ц, яка, незважаючи на спеціалізацію цього суду, може мати суттєві наслідки і для кримінального судочинства. Як? Спробуємо розібратись.

 

В цілому вказана справа не є якоюсь особливою: одна особа звинуватила іншу у вчиненні замаху на вбивство першої. При цьому, як це водиться, ніяких доказів такому твердженню не навела, за що і поплатилась – твердження визнано недостовірним та таким, що порочить честь, гідність та ділову репутацію «постраждалого», а з винуватця стягнуто 50000 грн моральної шкоди.

Важко сперечатись з таким висновком (особливо не будучи знайомим з матеріалами справи), але це і не наша мета. Нашу увагу привернула одна маленька частина, використаного касаційним судом обґрунтування свого висновку про законність та обґрунтованість рішень судів попередніх інстанцій.

Так, обґрунтовуючи свою постанову ВС/КЦС зазначив, що для того, щоб у однієї особи були хоча б які підстави пов’язати іншу зі вчиненням злочину, то, по-перше, повинно існувати саме кримінальне провадження з розслідування того злочину, у вчиненні якого одна особа звинувачує іншу, а, по-друге, у такому провадженні звинувачена особа повинна мати процесуальний статус хоча б підозрюваного, якщо не обвинуваченого чи (що постає найбільш справедливим) засудженого.

З цим важко сперечатись і, з нашої точки зору, використання таких міркувань достатньо для того, щоб робити висновок про те, чи були підстави у однієї особи пов’язувати іншу зі злочином. Але цивільний, хоча і Касаційний у складі Верховного, суд вирішив попрацювати на полі своїх колег з ВС/ККС і зробив це дарма, адже, результатом такої самодіяльності став висновок про те, що, нібито, лише наявність у особи статусу підозрюваного у кримінальному провадженні дозволяє стверджувати про те, що це провадження здійснюється щодо цієї особи.

На перший погляд – яка різниця: особу можна пов’язати зі вчиненням злочину чи провадження здійснюється щодо особи? Для пересічного громадянина – різниці ніякої. Але для адвокатів, які практикують у кримінальному процесі – величезна. Справа в акцентах. У першому випадку наголос робиться саме на особі, а у другому – на змісті провадження.

 

Для більшої наочності – щодо злочинів, пов’язаних з ухиленням від сплати податків кримінальні провадження майже у 100% випадків відкриваються фактові, але в той же час у фабулі дивним чином з’являється фраза «директор такий-то ухилився від сплати податків на суму таку-то». При цьому, цей директор може ніколи і не отримати повідомлення про підозру (тобто, не стане підозрюваним у розумінні ст.42 КПК України), але це жодним чином не перешкодить провести обшук у нього вдома, чи накласти арешт на його чи очолюваного ним підприємства кошти.

Ця ситуація не нова. Настільки не нова, що пов’язана із нею практика знайшла своє відображення не лише в національному правозастосуванні, але і на рівні ЄСПЛ, який неодноразово зазначав, що сама лише вказівка у фабулі провадження на особу, як на таку, що вчинила злочин (навіть без офіційного повідомлення) достатнім чином свідчить, що провадження здійснюється щодо цієї особи. І ця особа повинна мати у такому провадженні права підозрюваного. Цій думці вже кілька десятків років. Практика ЄСПЛ – одно з джерел права в Україні і нею вже котрий рік користується сторона захисту в тому числі і у податкових кримінальних провадженнях. Більше того, така позиція не зустрічає майже ніякого спротиву від слідчих суддів у національних судах.

Однак, «граючи на чужому полі» і роблячи при цьому висновки, які по значенню для правозастосовчої практики дорівнюють висновкам профільних суддів, ВС/КЦС фактично перекреслює всі попередні роки, оскільки дає в руки відверто схильних до процесуальних зловживань правоохоронців (зокрема, ДФСників) чудову можливість прикриваючись цим висновком безперешкодно поводитись з особою як з підозрюваним, що, втім, не передбачає одночасного додержання його прав. А з іншого боку – позбавляє людину будь-якої можливості вживати дієві заходи на свій захист від фактичного кримінального обвинувачення до того моменту, як їй повідомлять про підозру, а за годину – про завершення досудового розслідування.

 

Це суперечить не лише нашій уяві про основні засади здійснення кримінального провадження та багаторічній позиції іншого «підрозділу» Верховного суду, але і вносить сум’яття в судову практику, в тому числі для зміцнення єдності якої і був створений Верховний Суд, та наштовхує на висновок про те, що не можна бути спеціалістом одразу всюди.