В минулій публікації ми торкнулися питання впливу на долю особи покарання, встановленого за вчинення злочинів, передбачених ст.212 КК України, навіть тоді, коли вона ще не набула статусу засудженого. В цій спробуємо розібратись в тому, як таке стає можливим.
Нагадаємо, що ми дійшли висновку про те, що злочин, відповідальність за який передбачено ч.1 ст.212 КК України є злочином невеликої тяжкості, ч.2 – злочином середньої тяжкості, а злочин, передбачений її ч.3, є підстави за будь-яких кваліфікуючих ознак вважати тільки особливо тяжким. З цього і будемо виходити.
До того моменту, коли суд ухвалить остаточне рішення по суті обвинувачення та, у разі наявності для цього підстав, призначить особі покарання, яке полягає у обмеженні певних прав та свобод людини, необхідно пройти такі стадії кримінального провадження як досудове розслідування та судове провадження.
Під час цих двох стадій права та свободи людини також можуть обмежуватись. Може виникнути питання: невже йдеться про покарання до вироку? Ні, ці обмеження встановлюються заходами забезпечення кримінального провадження, одним із видів яких є запобіжні заходи.
За загальним правилом, метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов’язків, а також запобігання спробам перешкоджати кримінальному провадженню тим чи іншим чином. Запобіжні заходи не можуть бути застосовані без належних і достатніх для цього підстав, передбачених ч.2 ст.177 КПК України та інших його норм.
Взагалі, чинним КПК України передбачено п’ять видів запобіжних заходів (і один тимчасовий – затримання особи): особисте зобов’язання; особиста порука; застава; домашній арешт; тримання під вартою. Втім, продовжуючи низку публікацій, «присвячених» статті 212 КК України, пропонуємо поговорити про ті з них, які можуть бути застосовані під час розслідування злочинів, передбачених цією статтею.
А хіба ж не будь-який запобіжний захід може бути застосований в будь-якому кримінальному провадженні, адже всі вони передбачені спеціальним законом? Знову – ні. Їх застосування залежить від обставин кожного окремого провадження, одними з яких є тяжкість розслідуваного злочину та вид і розмір покарання, яке може бути призначено за його вчинення (на їх підставі і робиться висновок про тяжкість).
Саме тут нам і стане в нагоді наш попередній висновок і стане зрозумілим, яким чином покарання ще до його призначення може вплинути на долю особи.
Оскільки, як нами вже було встановлено, злочини, передбачені ч.ч.1, 2 ст.212 КК України, є злочинами невеликої та середньої тяжкості, то під час їх розслідування і розгляду справи в суді до підозрюваного або обвинуваченого можуть бути застосовані лише: особисте зобов’язання, особиста порука та застава (але в обмеженому розмірі – від одного до двадцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб).
Домашній арешт та тримання під вартою в жодному випадку розслідування злочинів, передбачених ч.ч.1, 2 ст.212 КК України, застосовані бути не можуть.
Однак, якщо розслідується злочин, передбачений ч.3 ст.212 КК України (особливо тяжкий), то стороною обвинувачення теоретично може бути ініційовано застосування будь-якого запобіжного заходу. Хоча це і не зовсім очевидно.
Так, наприклад, відповідно до ч.2 ст.181 КПК України, домашній арешт може бути застосовано лише до особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за вчинення якого законом передбачено покарання у виді позбавлення волі.
Водночас з тим, санкцією ч.3 ст.212 КК України не передбачено такого виду покарання, як позбавлення волі на певний строк, однак, як ми раніше визначили, закон не обмежується лише текстом санкції, а тому не можна залишати поза увагою можливість призначення за вчинення передбаченого цією нормою злочину покарання, пов’язаного із позбавленням волі.
Аналогічна ситуація спостерігається і щодо можливості застосувати до раніше несудимої особи тримання під вартою на підставі п.4 ч.2 ст.183 КПК України, оскільки виконується умова передбачення покарання у виді позбавлення волі на строк понад п’ять років.
Втім, сторона захисту може протиставити таким аргументам те, що покарання у виді позбавлення волі може бути призначено лише після набрання законної сили вироком суду, а до нього такого покарання не передбачено. А після цього запобіжні заходи взагалі не застосовуються.
Крім того, безумовною є можливість застосування тримання під вартою навіть до раніше не судимої особи у випадку, передбаченому п.1 ч.2 ст.183 КПК України (підозрюваний, обвинувачений у вчиненні злочину, за яке передбачене покарання у виді штрафу понад 3000 НМДГ, не виконав обов’язки, покладені на нього при застосуванні іншого, раніше обраного запобіжного заходу, або не виконав у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує).
Ми згадуємо про випадки застосування тримання під вартою стосовно лише раніше не судимих осіб тільки тому, що ці особи мають більший «імунітет» до застосування такого запобіжного заходу і застосування його до них вимагає збігу більшої кількості обставин.
Виходячи з наших попередніх висновків, до відповідного підозрюваного чи обвинуваченого може бути застосована застава у розмірі від вісімдесяти до трьохсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Хоча, якщо брати до уваги покарання, передбачене саме санкцією ч.3 ст.212 КК України, то розмір застави повинен призначатися у межах від двадцяти до вісімдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, оскільки санкція цієї норми дозволяє визначити передбачений нею злочин лише як тяжкий.
Отже, від обраного підходу до кваліфікації діяння, передбаченого ч.3 ст.212 КК України, залежить те, в яких межах можуть бути обмежені права та свободи особи під час досудового розслідування.
Втім, норма абз.2 ч.5 ст.182 КПК України, яка у виключних випадках дозволяє виходити за відповідні розміри застави, яка може бути призначена за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів, за певних обставин розмиває межу між умовами забезпечення дієвості кримінальних проваджень з їх розслідування.
Чи варто зазначати про те, що якщо розслідування злочину, передбаченого ч.3 ст.212 КК України, допускає застосування найжорсткіших запобіжних заходів, то про особисті зобов’язання і поруку годі й казати?
Отже, на перший погляд можна констатувати, що обраний нами підхід до кваліфікації злочинів, передбачених ст.212 КК України, у випадку, передбаченому її частиною 3, дещо погіршує становище підозрюваного (обвинуваченого) у кримінальному провадженні з розслідування такого злочину у порівнянні з підходом, заснованим на врахуванні лише покарання, зазначеного у санкції.
Однак, як то кажуть, немає злого, що б на дороге не вийшло, і в усьому є позитивні сторони.
Так (хоча це і дещо виходить за межі теми цієї публікації, але заслуговує на увагу), використання обраного нами підходу, можна обернути на користь стороні захисту, якщо придивитись до норми, що міститься в ч.1 ст.52 КПК України і встановлює, що участь захисника є обов’язковою у кримінальному провадженні щодо особливо тяжких злочинів.
Відповідно до цієї норми, в такому випадку участь захисника забезпечується з моменту набуття особою статусу підозрюваного. Але ж про скільки підозр за ч.3 ст.212 КК України після набрання чинності змінами, внесеними Законом №4025-VI, було повідомлено без участі захисника, а скільки після цього обвинувальних актів було направлено до суду? Питання риторичне. Наслідки – непередбачувані і якими саме вони будуть покажуть життя і практика.
З повагою,
Микита Задорожний
адвокат IDLegalGroup
