Одним із нововведень ЗУ №466, яке викликало чимало спорів у професійних колах, стало поширення 30% обмеження з п. 140.5.4 с. 140 ПКУ, яке раніше застосовувалось на витратні статті – вартість придбаних товарів (робіт, послуг) від нерезидентів з низько податкових юрисдикцій та таких, що мають специфічну організаційно правову форму (за якої не сплачується корпоративний податок у країні реєстрації нерезидента), відтепер і на доходні операції – тобто на операції з продажу товарів (робіт, послуг) на користь таких нерезидентів – п 140.5.51 ст. 140 ПКУ.
Саме з цього приводу податковий орган видав свою ІПК від 02.07.2020 року № 2654/6/99-00-05-05-02-06/ІПК, в якій висловив свою позицію щодо застосування нововведення – методики розрахунку вартості реалізованих товарів, алгоритму коригування фінансового результату. При цьому платника податків, який звертався за ІПК цікавило, як застосовувати вимоги п 140.5.51 ст. 140 ПКУ у випадках, коли контрагент за контрактом відповідає вимогам п.п. 39.2.1.2 чи 39.2.1.1 ПКУ, а отримувач товару ні, та навпаки – коли фактичний отримувач товару відповідає вимогам п.п. 39.2.1.2 чи 39.2.1.1 ПКУ, а контрагент за контрактом – ні.
У притаманній манері податківці обмежились сухими цитуваннями норм ПКУ та надали узагальнену відповідь, за якою у випадку, якщо операції не підпадають під визначення вартісного критерію контрольованості, тобто не є предметом регулювання статті 39 ПКУ, то має відбуватись 30-%-е збільшення вартості реалізованого товару, при цьому вартість реалізованих товарів для коригування фінансового результату буде розраховуватись виходячи з контрактної вартості, зазначеної в договорі з покупцем. Коригування фінансового результату до оподаткування здійснюється на розмір різниці між вартістю, визначеною виходячи з рівня ціни, визначеної за принципом «витягнутої руки», та вартістю реалізації. А далі – посилання на потребу у аналізі більш конкретних первинних документів та деталізованої інформації.
Тобто, із узагальненого висновку напрошується резюме, що основним предметом для розгляду є саме договірні відносини між постачальником (резидентом) та покупцем (нерезидентом, що відповідає критеріям п.п. 39.2.1.2 чи 39.2.1.1 ПКУ), який є стороною за контрактом на постачання товарів (робіт чи послуг). Але є усі підстави вважати, що не все так просто як виглядає на перший погляд. І тут варто не випускати з поля зору наступну норму ст. 39 ПКУ:
п. 39.2.1.5 – контрольованими можуть бути визнані операції між платником податків та нерезидентом у випадках, коли право власності на товари переходить через декількох осіб, які не виконують суттєвих функцій чи не приймають на себе істотних ризиків або не задіюють суттєвих матеріальних чи нематеріальних активів.
Тобто, якщо у розумінні контрольованості господарських операцій має бути розглянутий ланцюг постачання товарів (робіт/послуг) та може бути зроблений висновок про контрольованість навіть при відсутності прямих договорів з контрагентами, які відповідають критеріям п.п. 39.2.1.2 чи 39.2.1.1 ПКУ, то що заважатиме податківцям робити ті ж висновки і для цілей застосування п. 140.5.51? Особливо це може бути чутливим, коли в митній декларації лише отримувач (зі своєю адресою реєстрації та організаційною формою) і фігурує, а сторона по контракту наводиться у довідкових відомостях у зашифрованих графах.
Вочевидь, варто очікувати, що навіть якщо отримувач товару (а не сторона за контрактом) відповідатиме п.п.39.2.1.2 чи 39.2.1.1 ПКУ, варто бути обізнаним в усіх тонкощах ланцюгу постачання товарів (робіт, послуг) для того аби мати змогу відстоювати позицію наявності/відсутності задіяних активів, виконаних функцій та прийнятих ризиків у такої сторони контракту, аби не застосовувати 30%-ве коригування доходів у сторону їх збільшення при таких спірних поставках.
То ж очікуватимемо більш практичних коментарів податківців з цього питання.
