Обшук. Наскільки стандартна для слідства та адвокатів, настільки ж стресова і значуща для клієнтів дія під час досудового розслідування у податковому кримінальному провадженні, а тому вести про неї розмови можна безкінечно і інтерес до обшуку від цих розмов не слабшає.
Як і переважна більшість подій, обшук, вочевидь, сам собою не виникає, не проходить і не закінчується. Тому цього разу пропонуємо приділити увагу тому, хто і як може втілити в життя наміри щодо проведення обшуку.
Перш за все, слід нагадати, що обшук не може відбутися за одним лише бажанням слідчого чи прокурора. Таке бажання обов’язково повинно бути підкріплене попередньо отриманим судовим дозволом (за винятком випадків: рятування життя людей або майна чи переслідування підозрюваного, коли судовий дозвіл може бути отримано після проникнення у житло чи інше володіння).
Але судовий дозвіл (ухвала слідчого судді про обшук) – це не індульгенція, а, так би мовити, «інструкція по експлуатації» обшуку. Його надання супроводжується встановленням певних умов щодо мети та обсягу проведення обшуку, а також щодо осіб, які можуть його проводити.
Недодержання цих умов нівелює значення самого факту отримання відповідного дозволу. Так, норма п.1 ч.2 ст.87 КПК України свідчить про те, що порушення суттєвих умов судового дозволу на обшук тягне за собою недопустимість доказів, отриманих в результаті такого обшуку.
Судячи з того, що норма ч.1 ст.236 КПК України приділяє окрему увагу тому, хто саме може виконувати ухвалу про обшук, то коло осіб, на яких розповсюджується дозвіл – є суттєвою умовою відповідного дозволу.
Так, ч.1 ст.236 КПК України передбачає, що виконати ухвалу про обшук можуть лише слідчий чи прокурор.
Перелік, начебто, очевидно вичерпний, що підтверджується також сталою практикою Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (наприклад, постанова від 29.01.2019 року у справі №466/896/17), відповідно до якої виконання ухвали слідчого судді про дозвіл на обшук покладається особисто на слідчого чи прокурора і не може бути доручене в порядку п. 3 ч. 2 ст. 40 КПК відповідним оперативним підрозділам.
Однак, в практиці нашого Об’єднання не було ще жодного випадку, коли орган досудового розслідування повністю додержався вказаного правила. З незрозумілих причин, слідчі, які отримали дозвіл на обшук, вважають, що вказівка на неможливість доручення проведення обшуку оперативним співробітникам не стосується саме них і надають оперативникам доручення «в порядку п.3 ч.2 ст.40 КПК України». Прямо як у згаданій постанові ККС ВС.
Найбільш винахідливі з них навіть самі з’являються на обшук і частково самі проводять обшук та складають протокол, але ж левову частку обшуку все одно проводять оперативні підрозділи, які залучаються слідчим до участі в цій дії як спеціалісти.
При цьому, важко сперечатись з тим, що слідчий має право залучати до обшуку спеціалістів, але ж та сама ч.1 ст.236 КПК України обумовлює їх участь необхідністю отримання допомоги з питань, що потребують спеціальних знань.
Тобто, в такому випадку значення має наявність у особи саме спеціальних знань, які 1)є у оперативника і підтверджені відповідними документами та одночасно з цим 2) відсутні у слідчого.
Втім, жоден з оперативних співробітників документальним чи будь-яким іншим належним та допустимим способом навіть не намагається підтвердити наявність у нього певних спеціальних знань, слідчий в свою чергу не вимагає від них такого, а в ході обшуків з наслідками яких довелося працювати адвокатам нашого Об’єднання, ніколи не виникало ситуації, коли слідчий не зміг би самостійно вчинити певну дію в рамках обшуку, а тому просив оперативника про допомогу.
Отже залучення оперативних співробітників до проведення обшуку постає позбавленим будь-якого практичного сенсу та невиправданим, а тому – незаконним. Внаслідок цього, отримані в результаті такого проведення обшуку результати не мають інших перспектив, ніж стати черговими недопустимими доказами.
З повагою,
Микита Задорожний
адвокат ID Legal Group
