Нажаль в сучасних реаліях українським адвокатам залишається лише мріяти про те, що під час надання правової допомоги вони можуть зосередитись саме на ній та інтересах клієнта, а не відволікатись на постійний моніторинг правозастосовної практики на предмет того, чи раптом не змінилися погляди головних її учасників на, здавалося б, давно вже вирішене питання.
Одним з таких питань є перелік документів, якими адвокат може підтвердити свої повноваження у конкретному кримінальному провадженні.
Виникає питання: а в чому ж проблема – подивився в закон і знайшов відповідь. Але не так все просто. Хоча б тому, що самі Закони, які регламентують порядок документального підтвердження адвокатських повноважень, прописані так, що неможливо робити однозначні висновки з цього приводу.
Так, наприклад, ч.1 ст.26 ЗУ «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» під договір про надання правової допомоги, довіреність, ордер, доручення відповідного органу безоплатної правової допомоги «виділяється» окремий пункт і кожен з них в окремості називається документом, яким можна підтвердити повноваження адвоката.
Більше того, ч.2 ст.26 вказаного Закону навіть надається визначення ордера, в якому додатково вказується на можливість підтвердити ним повноваження адвоката.
Поряд із згаданим Законом, питання підтвердження повноважень адвоката (захисника) у кримінальному провадженні регулюється також і КПК України.
Однак, встановлюючи відповідні вимоги, автори КПК чомусь вирішили, що згадані документи не заслуговують на окремий пункт для кожного і поєднали їх в п.2 ч.1 ст.50 КПК України. При цьому так, що сполучник «або», який допускає варіативність, стосується лише доручення органу БПД, а договір та ордер прописані через кому, що може призвести до думки про те, що наявність обох цих документів є обов’язковою.
Незважаючи на очевидність того, що використані формулювання є наслідком лише відверто незадовільної законодавчої техніки авторів Кодексу, а також з огляду на «спеціальність» норм КПК України щодо регулювання кримінального процесу по відношенню до норм будь-яких інших актів (крім Конституції), правнича спільнота зіткнулась із «проблемою» документів на підтвердження повноважень захисника.
І начебто вже достатньо давно Верховний Суд (наприклад, у своїй постанові від 06.02.2018 року у справі №752/11464/16-к (провадження №51-355км17) врешті-решт визначився з тим, що кожен з документів, передбачених п.2 ч.1 ст.50 КПК України, є самодостатнім і самотужки зможе впоратись із покладеним на нього відповідальним завданням – підтвердити повноваження захисника.
Але нещодавно (09.07.2020 року) інша колегія ККС ВС постановила ухвалу у справі №522/20835/19(провадження № 51-794км20), якою передала до Великої Палати Верховного Суду кримінальне провадження, в якому захиснику, крім його безпосередньої роботи, «бонусом» довелося ще й відстоювати своє право на надання правової допомоги на підставі наданих ним документів, а не тих, які від нього додатково вимагалися.
Підставою для передачі стала незгода цієї колегії суддів з висновком об’єднаної палати ККС ВС, викладеним в її постанові від 18.11.2019 року (справа № 648/3629/17, провадження № 51-9792кмо18) і яким було залишено без задоволення відповідне звернення про відступ від вищезазначеного застосування норми КПК та підтверджено вірність позиції щодо достатності лише ордеру чи лише договору для підтвердження повноважень захисника. На думку суддів колегії, об’єднана палата своїм висновком «фактично змінює зміст п.2 ч.1 ст.50 КПК».
Можна, звісно, сперечатися щодо ефективності обраної захисником стратегії, але всі обставини того провадження нам не відомі, а отже навряд чи ми зможемо зробити обґрунтовані висновки з цього питання.
Водночас з тим, справжнє здивування викликає така принципова непоступливість та наполегливість ККС ВС у відступі від своїх же власних висновків, адже на нашу думку немає жодної логіки чи процесуальної необхідності надавати і ордер, і договір одночасно.
Так, можна погодитись з тим, що суто теоретично умисно чи з необережності до ордеру може бути не включена важлива інформація (наприклад, щодо обсягу повноважень захисника). Вийти з цієї ситуації дійсно можна шляхом надання копії договору про надання правової допомоги. А що ж додатково може «повідомити» ордер, чого не вбачалося з договору особливо в тому випадку, коли правову допомогу надає на співробітник адвокатського об’єднання, якому об’єднання доручило здійснювати захист на підставі укладеного об’єднанням договору, а адвокат, який здійснює свою діяльність індивідуально? Невже можна припустити, що уклавши договір, такий адвокат не доручить сам собі зайнятись певним кримінальним провадженням щодо клієнта? Питання риторичне.
Але, тим не менш, поки тисячі справ, а з ними – і людських життів, очікують на найвищий судовий вердикт, орган судової влади, уповноважений на його винесення, продовжує витрачати час та ресурси на те, що і вигадуванням колеса важко назвати.
З повагою,
Микита Задорожний
адвокат ID Legal Group
