Право власності – одне з основоположних прав людини і громадянина. Тому будь-який державний орган та його посадові особи в своїй діяльності повинні керуватись його непорушністю, а в разі наявності підстав для обмеження такого права – міркуваннями обґрунтованості, правомірності, необхідності та співмірності такого обмеження.
Не є виключенням з цього правила також і кримінальний процес. Навіть напроти – якщо в інших процедурах особи, стосовно права власності яких вирішується питання, здебільшого мають провідні «ролі», то в кримінальному провадженні особа може мати значення навіть менше від судового розпорядника, що однак, не гарантує безпеку його майну.
Тим не менш, в цій публікації мова буде йти не про вірогідність накладення арешту на майно в залежності від процесуального статусу та ступеню залучення особи у кримінальне провадження, а про те, чи завжди така очікувана власниками та адвокатами фраза слідчого судді: «у задоволенні клопотання прокурора про арешт майна – відмовити» означає закінчення «розлуки» власника та його майна.
Йдеться навіть не про те, що органи слідства та процесуального керівництва раз по раз саботують виконання ухвал слідчих суддів в частині повернення майна, на яке не було накладено арешт. Це доволі висвітлена тема. Іноді стається так, що в арешті майна відмовлено, а підстав вимагати його повернення – жодних.
Як відомо, більша частина речей, предметів, документів, грошових коштів та іншого майна стає здобутком слідчого чи прокурора в результаті проведення всім відомої слідчої дії – обшуку. При цьому, вилучене під час обшуку майно поділяється на дві основні групи: майно, можливість відшукання та вилучення якого прямо передбачено ухвалою про обшук, та майно, яке прямо в ухвалі не передбачено (щось на кшталт: «мобільні телефони, комп’ютерна техніка, інше майно…»), але на думку слідчого та прокурора може мати значення для кримінального провадження. Так зване тимчасово вилучене майно.
Однак, незалежно від того, до якої групи вилучене майно віднесено, інтерес сторони обвинувачення полягає в збереженні в своєму володінні та розпорядженні всього його обсягу. Саме тому, у практиці нашого об’єднання не було жодного випадку, коли б слідчий чи прокурор не поставили перед слідчим суддею питання про накладення арешту на вилучене під час обшуку майно.
Не станемо ускладнювати собі завдання та припустимо, що подане обвинуваченням клопотання повністю відповідає вимогам ст.171 КПК України та немає жодних підстав для повернення його прокурору. Іноді і таке трапляється.
За таких умов слідчий суддя повинен розглянути та вирішити клопотання по суті.
Однією з обставин, які повинен при цьому слідчий суддя дослідити, є ризик приховування, знищення, пошкодження майна у випадку, якщо на нього не буде накладено арешт.
І якщо щодо тимчасово вилученого майна дійсно є підстави вважати такий ризик реальним, оскільки тому воно і тимчасово вилучене, адже не може перебувати постійно в розпорядження сторони обвинувачення без спеціального судового дозволу у вигляді ухвали про арешт такого майна, то з майном, прямо передбаченим ухвалою про обшук, все не так.
Якщо поглянути на зміст ст.ст.170-173 КПК України, які регламентують підстави та порядок накладення арешту, то в них йдеться про арешт саме тимчасово вилученого майна.
На теперішній час КПК України не регламентує підстав, порядку та навіть самої можливості накладення арешту на майно, яке було прямо передбачено ухвалою про обшук.
Можливо, це є наслідком занадто недосконалої законодавчої техніки (про такі приклади – в наших наступних публікаціях), а, можливо, логічним наслідком системного аналізу інших норм КПК: навіщо накладати арешт на майно, дозвіл на вилучення якого вже отримано, а поверненню (за наявності відповідних підстав) підлягає лише майно, яке вилучати ще не було дозволено?
Останньої думки додержується і Верховний Суд, який у своїх постановах неодноразово зазначав, що майно, прямо передбачене в ухвалі про дозвіл на обшук, не потребує подальшого накладення арешту на нього.
Отже, якщо таке майно може і надалі правомірно перебувати у володінні сторони обвинувачення, то,вочевидь, неможливо довести існування ризиків, передбачених ст.170 КПК України, адже вважається, що, перебуваючи у сторони обвинувачення, майно буде збережено у своєму первісному стані та кількості.
Ч.1 ст.173 КПК України така обставина передбачена як достатня та безумовна підстава для відмови у клопотанні про арешт майна.
Відтак, відмова слідчого судді накласти на майно арешт не завжди означає неправомірність подальшого перебування його у сторони обвинувачення та не завжди тягне за собою необхідність повернення його власнику.
Тому під час розгляду відповідних клопотань особливу увагу слід приділяти доведенню статусу вилученого майна як тимчасово вилученого, а з питань слідчого судді, які він ставить під час розгляду, можна з високою долею вірогідності припускати, до якої думки він схиляється з цього приводу.
