На відміну від переважної більшості співробітників вітчизняних підприємств їх очільники та власники не завжди розділяють п’ятничний – майже святковий – настрій своїх підлеглих, оскільки за вже сталою практикою вечір цього дня найбільш часто закінчується проведенням співробітниками ДФС обшуків в офісах та виробничих приміщеннях.
При цьому, найбільш неприємним є не саме проведення обшуку (хоча, і в ньому замало задоволення), а його наслідки у вигляді вилучення майна.
Всім вже давно відомо, що обшук і вилучення в його ході майна мають проводитись лише на підставі ухвали слідчого судді і тільки в межах, визначених нею (не враховуючи виключні випадки, передбачені ч.3 ст.233 КПК України), але, напевно, немає жодної людини, яка б не стикнулась з наслідками існування норми ч.7 ст.236 КПК України, яка фактично видає слідчому карт-бланш на вилучення всього, що впаде йому в око, навіть якщо воно не передбачене у відповідній ухвалі, і зводить нанівець здійснення судового контролю за додержанням стороною обвинувачення законності під час здійснення досудового розслідування.
Тому, майже кожен обшук закінчується так званим тимчасовим вилученням майна, яке вилучається слідчими під обґрунтування «може мати значення для кримінального провадження».
Значення для кримінального провадження – категорія доволі оціночна, а тому вагомість цього доводу слід оцінювати з огляду на конкретні обставини кожного окремого випадку.
Водночас з тим, всі випадки вилучення майна, не передбаченого ухвалою слідчого судді про обшук, об’єднує така ознака, як тимчасовість вилучення.
Що ж вона означає?
Вона означає те, що вилучивши не передбачене ухвалою про обшук майно, слідчий не може зберігати його у себе безкінечно і з настанням певних обставин чи зі спливом певного строку повинен повернути його особі, у якої таке майно було вилучено.
Про обставини поговоримо в одній з наступних публікацій, а зараз пропонуємо приділити увагу строкам, які впливають на долю вилученого майна.
Тимчасово вилучене майно слідчий не може залишити у себе за власним чи навіть прокурора рішенням. Тому і той, і інший для забезпечення можливості зберегти у себе тимчасово вилучене під час обшуку майно повинні звернутися до слідчого судді із клопотанням про арешт такого майна.
При цьому, ч.5 ст.171 КПК України встановлює, що з таким клопотанням сторона обвинувачення може звернутись не будь коли, а лише протягом 48 годин після вилучення майна.
А що, коли обвинувачення не встигне звернутися протягом цього строку до слідчого судді? Відповідь у тій самій ч.5 ст.171 КПК України: майно негайно повинно бути повернуто особі, у якої воно було вилучено.
Втім, здебільшого сторона обвинувачення встигає вчасно звернутися із таким клопотанням і підготувати його більш-менш належним чином. Більше того, якщо клопотання не відповідатиме встановленим для нього вимогам, то суддя повертає його прокурору, чим фактично надає обвинуваченню додаткові 72 години для оформлення і подачі клопотання про арешт майна, а найголовніше – для правомірного притримання вилученого майна у себе.
Нажаль, ця норма стала своєрідним «лайфхаком» слідчих та прокурорів, які нерідко нібито випадково при оформленні клопотання не додержуються вимог, встановлених ст.171 КПК України, та отримують для себе разом з повернутим клопотанням також і додатковий час.
Однак, залишається невеликий, але все ж таки – шанс того, що і в додаткові 72 години прокурор не встигне усунути недоліки раніше поданого клопотання та заново звернутись і з ним до слідчого судді. Цей «промах» обвинувачення також має наслідком необхідність негайного повернення майна особі, у якої воно було вилучено.
Та чи «все пропало», якщо слідчий, прокурор з першого чи другого разу вчасно подадуть клопотання, яке відповідає встановленим вимогам?
Частиною 1 ст.172 КПК України встановлюється, що клопотання про арешт майна повинно бути розглянуто не пізніше двох днів після його надходження до суду. Тут би і порадіти, оскільки, завантаженість судів і працюючих в них слідчих суддів надвелика, а тому сподівань на розгляд клопотання в межах цього строку майже немає, але так вже сталося, що чинний КПК України не встановлює жодних наслідків пропуску цього дводенного строку: ані у вигляді виникнення у слідчого обов’язку повернути майно, ані у вигляді заборони для слідчого судді продовжувати розгляд поданого клопотання.
З одного боку це, нібито, справедливо, оскільки, якщо пропуск цього строку унеможливить накладення арешту на майно, то сторона обвинувачення буде поставлена в завідомо менш сприятливе становище, ніж сторона захисту, яка зможе штучно затягнути процес (а в межах двох днів це зробити не так вже й важко), однак, практика показує, що в 99% випадків суддя не може розглянути клопотання протягом двох днів навіть з дня першого засідання, а не надходження клопотання до суду, саме з вини прокурорів чи слідчих, які з’являються в процес без підтвердження своїх повноважень, без належної підготовки. Доходить навіть до того, що прокурор, на запитання слідчого судді стосовно документального обґрунтування поданого ним клопотання заявив: «Ваша Честь, я не знайомий з матеріалами свого клопотання.»
Втім, не будь-який строк може бути з тих чи інших причин пропущений слідчим суддею настільки ж «безболісно» для обвинувачення, як вищезгаданий.
Крім передбаченого ч.1 ст.172 дводенного строку на розгляд клопотання, КПК України в своїй ч.6 ст.173 також передбачає, що в разі, якщо ухвала про арешт майна не буде постановлена протягом 72 годин з дня надходження клопотання до суду, то вилучене майно підлягає обов’язковому поверненню. Однак, в даному випадку норма не містить в своєму формулюванні слова «негайно», що також залишає простір для процесуальних зловживань з боку сторони обвинувачення.
Крім того, як вбачається з цієї норми, вона стосується лише одного виду ухвали – про арешт майна і не стосується ухвали про відмову в арешті. А які наслідки непостановлення ухвали про відмову в задоволенні клопотання про арешт? Чи можна до постановлення ухвали про відмову в арешті отримати майно назад? А яким чином визначитись, яку ж саме ухвалу не постановив суддя протягом 72 годин, якщо про її зміст можна дізнатись лише після постановлення? Чи підлягає поверненню неповернуте майно, якщо ухвала про його арешт хоча і після спливу 72 годин з моменту надходження клопотання до суду, але все ж таки була постановлена? На ці та інші питання законодавець в єдиному Законі, який регулює здійснення кримінального провадження – КПК України – відповіді не надає, а тому ч.6 ст.173 КПК України постає доволі «паперовою» нормою.
Отже, хоча на перший погляд КПК України і надає певні можливості використати зволікання сторони обвинувачення та слідчого судді в питаннях накладення арешту на тимчасово вилучене майно, однак, правова невизначеність в цій групі питань не дозволяє власнику або володільцю майна почувати себе спокійно. Крім того, навіть при такому пропуску строку, який тягне обов’язкове повернення вилученого майна воно автоматично не опиняється знов у власника чи колишнього володільця, а тому для його повернення необхідно буде докласти ще багато зусиль на подолання перешкод, які існують через неналежне правове регулювання процесуальної поведінки учасників кримінального провадження у відповідних випадках.
З повагою,
Микита Задорожний
адвокат IDLegalGroup
