Тематика спорів із податковими органами з питань оподаткування плати за землю періодично висвітлюються у наших публікаціях.
Цього разу проаналізуємо висновки постанови КАС ВС в справі за № 826/13307/18 від 03.08.2020, в якій одним із предметів розгляду було оскарження ППР щодо нарахування земельного податку платнику за відсутності реєстрації земділянок, що перебували у його користуванні.
Позовні вимоги платника, зокрема щодо нарахування земельного податку обґрунтовувалися безпідставністю нарахування податковим органом земельного податку за земділянки не сформовані як «об’єкт цивільних прав» та протиправністю застосування ставки, визначеної рішенням місцевої ради.
КАС ВС наголосив на обов’язковості реалізації принципу «платного використання землі», закріпленого ПК України: шляхом сплати земельного податку або орендної плати.
Базою оподаткування земельного податку є нормативно-грошова оцінка земділянки або її площа, якщо така оцінка не проведена.
Нарахування цього податку здійснюється на підставі даних, внесених в держземкадастр, в якому зокрема відображається інформація щодо права власності або користування земділянкою.
При придбанні об’єкта нерухомості, який розташований на земділянці до особи переходить право власності або користування нею в залежності від того, на яких підставах вона перебувала у особи, яка реалізувала такий об’єкт нерухомості.
Отже, обов’язок зі сплати земельного податку виникає у платника починаючи із моменту набуття ним права власності на земділянку або її користування та триває до моменту, коли таке право припинилося.
Така правова позиція містилася і в постановах ВСУ за попередні роки.
Аналізуючи норми ПК України КАС ВС зазначив, обов’язок із сплати земельного податку (або орендної плати) виникає незалежно від оформлення платником факту права власності чи користування, а перед усім з моменту фактичного використання такої земділянки при набутті права власності або користування об’єктом нерухомості, який знаходиться на такій ділянці.
Тому доводи платника щодо несформованості земділянок як «об’єкта цивільних прав» та неприналежності до об’єкту оподаткування були відхилені судом.
Зокрема, судом зауважено, що обов’язок із сплати земельного податку пов’язаний із виникненням права власності на земділянку або користування нею, а не з моментом присвоєння їй кадастрового номеру.
У даній справі були наявні відомості щодо нормативно-грошової оцінки земділянок та їх площ, що надало змогу податковому органу здійснити нарахування податку.
Також встановлено, що платником подавалися декларації та здійснювалася сплата цього податку, однак за іншою нижчою ставкою за отриманою нормативно-грошовою оцінкою. Відомості про площу земділянок та їх нормативно-грошову оцінку відображалися в поданих до податкового органу деклараціях. Отже, у платника були в наявності дані про земділянку, необхідні для визначення бази оподаткування земельним податком, які він міг використовувати при самостійному розрахунку земельного податку.
Крім цього, спірним із податковим органом також було питання щодо застосування ставки цього податку.
Враховуючи, що апеляційним судом було відмовлено платнику в частині задоволення позову про скасування ППР щодо нарахувань земельного податку, Касаційний суд погодився із таким висновком, однак зауважив, що апеляційним судом було неправильно застосовано норми матеріального права і виникає необхідність змінити рішення апеляційного суду у частині викладення мотивів його прийняття щодо саме цього спірного питання.
Таким чином, як можемо спостерігати правова позиція Касаційного суду у цій справі є цілком однозначною та орієнтованою на фактичне забезпечення реалізації принципу «платного користування земділянкою» незважаючи на оформлення платником права власності чи користування нею, а податкові органи маючи дані про площу землі та/або її нормативно-грошову оцінку активно здійснюватимуть нарахування земельного податку або орендної плати.
