Завантаження сайту

Ще раз про якість КПК України як єдиного закону, який регулює кримінальний процес, та про його «паперові» норми, - Микита Задорожний, адвокат ID Legal Group

Ще раз про якість КПК України як єдиного закону, який регулює кримінальний процес, та про його «паперові» норми, - Микита Задорожний, адвокат ID Legal Group
21.09.2021

Кожен клієнт адвоката у кримінальному провадженні волів би ніколи не стикатись із подібними життєвими обставинами, або, якщо цьому запобігти вже ніяк неможливо, - то хоча того, щоб все це якнайскоріше закінчилося.

Звісно, що швидкий суд та обвинувальний вирок не входять в плани жодної людини, а тому, до вищенаведеного бажання додається ще одне:щоб завершення справи, відбулося з найменшими втратами або і взагалі без них.

Здавалося б, таким бажанням більш за все відповідають виправдувальні вироки, однак, виправдувальні вироки – це, по-перше, і до теперішнього часу рідкість, а, по-друге, його можна чекати роками. Отже, не кожен набереться сил та терпіння чекати на такий вирок, хоча, це,фактично, єдина гарантія того, що справа не «оживе» більш ніколи і про неї дійсно можна забути раз і назавжди.

Тому на допомогу приходить передбачена КПК можливість закриття кримінального провадження до того, як справа опиниться в суді: постановою слідчого або прокурора.

Втім, зазвичай, ці учасники кримінального процесу за власною ініціативою таких рішень не приймають, а тому їх потрібно буквально примушувати це робити. Єдиним законним з доступних інструментів для досягнення цієї мети, звичайно, є КПК України. Але іноді здається, що придбали його через майданчик АліЕкспрес: настільки непридатним він постає.

У прив’язці до озвученої вище теми – закриття кримінального провадження до стадії судового розгляду – можна, наприклад, пригадати п.11 ч.1 ст.303 КПК України, який передбачає можливість оскарження відмови слідчого або прокурора задовольнити клопотання про закриття кримінального провадження з тих підстав що їхнім колегою вже винесено у формі нескасованої постанови процесуальне рішення про закриття іншого кримінального провадження, але щодо того самого діяння через встановлення відсутності події, складу кримінального правопорушення, декриміналізації діяння або через досягнення податкового компромісу (п.91 ч.1 ст.284 КПК України).

Можна сперечатись, наскільки правильним є те, що поряд із цією підставою не передбачено можливості оскарження відмови задовольнити клопотання про закриття кримінального провадження просто з підстав відсутності події або складу кримінального правопорушення, але маємо те, що маємо і тут хоча б все зрозуміло.

Однак, саме використаний в п.11 ч.1 ст.303 КПК України термін «відмова» постає не достатньо зрозумілим, адже його використано в статті, яка регламентує оскарження «рішень, дій чи бездіяльності» і в усіх пунктах її частини 1 використовуються терміни або «рішення» (в п.10 – повідомлення про підозру, яке є формою відповідного процесуального рішення), або «бездіяльність».

Отже виникає питання: що таке «відмова»? Рішення, дія, бездіяльність? Чи можна, наприклад, подати скаргу на лист слідчого, в якому він просто повідомляє заявника, що його клопотання залишилося без задоволення? Доступна в ЄДРСР судова практика свідчить, що слідчі судді схиляються до тієї точки зору, що оскаржити можна тільки постанову, хоча, як ми бачимо, п.11 ч.1 ст.303 КПК насправді не обмежує свою дію лише випадками винесення постанов.

Але це не найбільша проблема. Не так вже й важко змусити слідчого або прокурора оформити його «відмову» відповідною постановою. Не завжди для цього навіть слід вдаватись до судового контролю. Справжня проблема проявляється після винесення постанови.

Як ми вже з’ясували, постанова про відмову задовольнити клопотання про закриття справи з підстав наявності нескасованої постанови про закриття іншого провадження щодо того ж діяння з підстав, передбачених п.91 ч.1 ст.284 КПК України – може бути оскаржена.

Але в той же час, за приписами ч.2 ст.307 КПК України, слідчий суддя, розглянувши скаргу, передбачену ст.303 КПК України, обмежений в можливості сформувати зміст резолютивної частини відповідної ухвали, а тому змушений приймати одне з таких видів рішень: задовольнити скаргу і скасувати постанову або повідомлення про підозру; зобов’язати припинити або навпаки – вчинити певну дію; чи відмовити у задоволенні скарги.

Відмова у скарзі – ситуація не з приємних, особливо з огляду на те, що не всі ухвали слідчого судді можуть бути оскаржені, але ще не приємніше – отримати задоволення поданої скарги і зрозуміти, що все це було марною працею, адже жодне з потенційно можливих позитивних рішень слідчого судді ані на крок не наближує до мети.

Саме по собі скасування постанови про відмову в задоволенні клопотання не має ніяких наслідків для слідчого, прокурора чи кримінального провадження в цілому, оскільки просто повертає все до становища, яке існувало до подачі клопотання, а саме клопотання є вже відпрацьованим та не вимагає реагування на нього. Тому здебільшого слідчі судді свої рішення про скасування постанови про відмову поєднують із зобов’язанням розглянути клопотання в порядку, передбаченому ст.220 КПК України (іноді додатково навіть зобов’язують прийняти рішення в межах клопотання). Але, як на думку автора, це очевидно нелогічно, адже клопотання вже було розглянуто і оскаржувалось саме рішення, а не бездіяльність, яка полягає у нерозгляді клопотання.

Втім, навіть така композиція залишається нефункціональною, оскільки нею слідчий не позбавляється дискреційних повноважень щодо прийняття процесуальних рішень та наповнення їх змістом і обґрунтуванням. Тому, навіть отримавши ухвалу про скасування постанови і зобов’язання розглянути клопотання, слідчий може без усяких сумнівів просто змінити дату в тексті минулої постанови і видати її заявнику. І, як то кажуть, нічого йому за це не буде.

Отже, знову всі залишаються «при своїх» і справа з місця не рушить.

Слід відзначити, що зустрічаються в ЄДРСР ухвали, в яких слідчі судді зобов’язують слідчих «вчинити дії, а саме: прийняти рішення про закриття провадження». Вочевидь, це куди більш дієвий результат розгляду скарги, але куди менш законний, адже в такому випадку суддя, по-перше, змішує два різні поняття: «рішення» та «дія» (хоча і досить винахідливо), а, по-друге, перевищує надані йому повноваження, визначаючи для слідчого зміст рішення, яке йому належить прийняти.

Результатом чого є такі ухвали: недостатньої кваліфікації суддів чи криком їх та адвокатів, які вдесяте проходять цю процедуру, душ – невідомо, але, як на думку автора, нескасованими ці ухвали залишаються лише через неможливість їх оскарження в апеляційному порядку.

Вищевикладене демонструє, що КПК України, незважаючи на майже десятилітню свою історію, ще має пробіли в регулюванні елементарних речей, які не можна пояснити постійною зміною умов, в яких Кодексу доводиться «працювати».

Виправити цю проблему (хоча б частково) могло б включення до КПК України норми, аналогічної ч.4 ст.245 КАС України, яка б передбачала обов’язкове врахування слідчим та прокурором при прийнятті рішення після оскарження їх постанови тієї правової оцінки, яку їй та пов’язаним із нею обставинам надав слідчий суддя.

Одночасно з цим доречно було б встановити відповідальність слідчого за необґрунтоване неврахування висновків слідчого судді при повторному розгляді клопотання про закриття кримінального провадження на підставі відповідної ухвали слідчого судді.

З повагою,

Микита Задорожний

Адвокат

ID Legal Group

Микита Задорожний

Залиште Нам Ваші контакти і Ми з Вами зв'яжемося

ID Legal Group
ID Legal Group