Skip to content Skip to sidebar Skip to footer

Податкова перевірка: Складання Акту перевірки; Винесення податкових повідомлень-рішень. Порядок оскарження. Складання Акту перевірки та винесення податкових повідомлень-рішень.

        На сьогоднішній день проблемою для платників податків є таке явище, як складання фiскальною службою акту перевірки та винесення на пiдставi такого акта податкового повідомлення – рішення (далі — ППР). 
        
        Згідно Податкового кодексу України (далi – ПКУ), результати документальних перевірок оформлюються у формі акта (у разі встановлення порушень під час перевірки ) або довідки (у разі відсутності порушень).
 
        Акт – службовий документ, який підтверджує факт проведення документальної перевірки, відображає її результати і є носієм доказової інформації про виявлені порушення вимог законодавства з питань державної митної справи, податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.
 
        В той же час, поняття «носій доказової інформації» тлумачить Порядок оформлення результатів документальних перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства (затверджено наказом Міністерства фінансів України від 20.08.2015  № 727). В даному Порядку вказано, що акт документальної перевірки повинен містити систематизований виклад виявлених під час перевірки фактів порушень норм податкового, валютного та іншого законодавства. 
 
        Звертаємо увагу, що листом від 30.11.2009 № 1619/10/13-09 Вищий адміністративний суд України зазначив, що Акт перевірки не є рішенням суб’єкта владних повноважень, не спричиняє виникнення будь-яких прав і обов’язків осіб чи суб’єктів владних повноважень, а отже, не породжує правовідносин, що можуть бути предметом спору. 
 
        Відсутність правовідносин виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту. 
 
        З наведеного слідує, що сам акт, як документ, оскаржити не можливо, проте наказ на проведення перевірки або дії працівників податкової служби оскарженню підлягають.
 
        На підставі Акту, за підсумками перевірок, контролюючий орган виносить податкові повідомлення – рішення, або рішення згiдно яких визначається сума грошових зобов'язань. 
 
        Однак, не кожний платник податків згоден з вимогами контролюючого органу та може знайти необхідні кошти для сплати грошових зобов’язань і це становить реальну загрозу для подальшого ведення бізнесу.
 
        Найбільш дієвим способом виходу із такої ситуації – є оскарження ППР в адміністративному або судовому порядку.
 
        Порядок оскарження податкового повідомлення – рішення контролюючих органiв визначено статтею 56 ПКУ.
        Так, рішення, прийняті контролюючим органом, можуть бути оскаржені в адміністративному або судовому порядку.
 
        У разі коли платник податків вважає, що контролюючий орган неправильно визначив суму грошового зобов’язання або прийняв будь-яке інше рішення, що суперечить законодавству або виходить за межі повноважень контролюючого органу, встановлених ПКУ або іншими законами України, він має право звернутися до контролюючого органу вищого рівня із скаргою про перегляд цього рішення.
 
        Скарга подається до контролюючого органу вищого рівня у письмовій формі протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання платником податків податкового повідомлення-рішення або іншого рішення контролюючого органу, що оскаржується.
 
        Під час процедури адміністративного оскарження обов’язок доведення того, що будь-яке нарахування, здійснене контролюючим органом у випадках, визначених ПКУ, або будь-яке інше рішення контролюючого органу є правомірним, покладається на контролюючий орган.
 
        Обов’язок доведення правомірності нарахування або прийняття будь-якого іншого рішення контролюючим органом у судовому оскарженні встановлюється процесуальним законом.
 
        Платник податків одночасно з поданням скарги контролюючому органу вищого рівня зобов’язаний письмово повідомляти контролюючий орган, яким визначено суму грошового зобов’язання або прийнято інше рішення, про оскарження.
 
        У разі коли контролюючий орган приймає рішення про повне або часткове незадоволення скарги платника податків, такий платник податків має право звернутися протягом 10 календарних днів, наступних за днем отримання рішення про результати розгляду скарги, зі скаргою до контролюючого органу вищого рівня.
        При цьому, дуже важливо дотриматись строкiв подання скарги, так як у разі їх порушення платником податків, скарги не розглядаються та повертаються йому із зазначенням причин повернення.
 
        Контролюючий орган, який розглядає скаргу платника податків, зобов’язаний прийняти вмотивоване рішення та надіслати його протягом 20 календарних днів, наступних за днем отримання скарги, на адресу платника податків поштою з повідомленням про вручення або надати йому під розписку.
 
        Керівник (або його заступник, або інша уповноважена посадова особа) відповідного контролюючого органу може прийняти рішення про продовження строку розгляду скарги понад 20-денний строк, визначений ПКУ, але не більше 60 календарних днів, та обов'язково письмово повідомити про це платника податків до закінчення 20-денного строку.
 
        Якщо вмотивоване рішення за скаргою платника податків не надсилається платнику податків протягом 20-денного строку або протягом строку, продовженого за рішенням керівника контролюючого органу (або його заступника), така скарга вважається повністю задоволеною на користь платника податків з дня, наступного за останнім днем зазначених строків.
 
        Скарга вважається також повністю задоволеною на користь платника податків, якщо рішення про продовження строків її розгляду не було надіслано платнику податків до закінчення 20-денного строку.
 
        Рішення Державної фіскальної служби України, прийняте за розглядом скарги платника податків, є остаточним і не підлягає подальшому адміністративному оскарженню, але може бути оскаржене в судовому порядку.
 
        Поряд з цим, не підлягає оскарженню грошове зобов’язання, самостійно визначене платником податків.
 
        Якщо відповідно до ПКУ контролюючий орган самостійно визначає грошове зобов’язання платника податків за причинами, не пов’язаними із порушенням податкового законодавства, такий платник податків має право на адміністративне оскарження рішень контролюючого органу протягом 30 календарних днів, що настають за днем надходження податкового повідомлення-рішення.
 
        Суб’єктний склад податкового спору складає з одного боку податковий орган, а з другого –  платник податків (фізична особа, приватний підприємець, юридична особа). Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зi здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій (стаття 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАСУ)). Тому податкові спори розглядають суди адміністративної юрисдикції. 
 
        Керуючись статтею 19 КАСУ, обирається конкретний адміністративний суд, в якому буде розглядатись справа. Адміністративні справи з приводу оскарження правових актів індивідуальної дії, а також дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які прийняті (вчинені, допущені) стосовно конкретної фізичної чи юридичної особи (їх об'єднань), вирішуються за вибором позивача адміністративним судом за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання (перебування, знаходження) цієї особи-позивача, або адміністративним судом за місцезнаходженням відповідача.
 
        Щодо строку звернення до суду, то пунктом 56.18 cтаттi 56 ПКУ встановлено загальний строк для звернення до суду – 1095 днів з моменту отримання ППР, а пунктом 56.19 статті 56 ПКУ уточнено строки звернення до суду у випадках проведення адміністративного узгодження грошових зобов’язань і їх обмежено місячним терміном.
 
        Проте, в залежності від фактичних обставин справи, зокрема враховуючи, коли було отримано платником податків податкове повідомлення-рішення, строк звернення до суду може бути менший, ніж 1095 днів, зокрема 6 місяців або 1 місяць.
 
        У позовній заяві зазначаються:
 
1) найменування адміністративного суду, до якого подається позовна заява;
 
2) ім`я (найменування) позивача, поштова адреса, а також номер засобу зв`язку, адреса електронної пошти, якщо такі є; 
 
3) ім`я (найменування) відповідача, посада і місце служби посадової чи службової особи, поштова адреса, а також номер засобу зв`язку, адреса електронної пошти, якщо такі відомі;
 
4) зміст позовних вимог згідно з частинами четвертою і п`ятою статті 105 КАСУ і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а в разі подання позову до декількох відповідачів, – зміст позовних вимог щодо кожного з відповідачів; 
 
5) у разі необхідності – клопотання про звільнення від сплати судового збору; про звільнення від оплати правової допомоги і забезпечення надання правової допомоги, якщо відповідний орган відмовив особі у забезпеченні правової допомоги; про призначення судової експертизи; про витребування доказів; про виклик свідків тощо; 
 
6) перелік документів та інших матеріалів, що додаються.
 
        Адміністративний процес в цілому базується на принципі змагальності сторін. Однак статтею 71 КАСУ передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доведення правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Тобто, якщо платник податків подав адміністративну позовну заяву, а податковий орган заперечує, то саме податковий орган повинен довести правомірність свого рішення. Проте на практиці, платнику податків не потрібно лише посилатись на цю правову норму, а самому брати активну учать у провадженні і надавати суду докази та пояснення, які підтверджують неправомірність прийнятого рішення податковим органом.
 
        Частиною 3 статті  2 КАСУ визначено, що адміністративному суду під час вирішення адміністративного спору належить перевірити, зокрема, обґрунтованість саме тих висновків, щодо обставин спірних правовідносин, які покладені суб’єктом владних повноважень в основу спірного рішення.
 
        Перевірка судом інших обставин спірних правовідносин виходить за межі предмета доведення в адміністративній справі і має своїм фактичним наслідком перебирання судом на себе функцій суб’єкта владних повноважень, а правове мотивування спірного рішення додатковими фактичними підставами, що не відповідає запровадженому статтею 6 Конституції України принципу розподілу державної влади та запровадженому статтею 8 Конституції України принципу верховенства права.
 
        Що стосується актуальної сьогодні тематики «нереальних операцій», слід відмітити наступне.
Аналізуючи останні тенденції судової практики у податкових спорах, констатуємо, що спори щодо оскарження податкових повідомлень-рішень на підставі висновків про нібито нереальність (безтоварність) операцій поставок платників податків й надалі посідають основне місце в їх загальній кількості.
 
        В постанові Верховного Суду України від 29.04.2015 у справі №3-77гс15, суд вказав на достатність наявності належно оформленої накладної на підтвердження фактичного здійснення операцій поставок. Незважаючи на те, що спір був господарським, важливо звернути увагу на загальний підхід суду у випадках, коли одна зі сторін спору (чи-то податковий орган, чи-то суб’єкт господарювання) посилається на нібито відсутність факту реального здійснення операцій поставки. 
 
        Також зазначене рішення є важливим з огляду на значну кількість податкових спорів, де податковий орган на обґрунтування свого рішення посилається на відсутність у матеріалах справи копії довіреності на отримання ТМЦ. Відповідно до зазначеного рішення суд вказав таке: «За таких обставин Вищий господарський суд України помилково погодився з висновками апеляційного господарського суду про те, що лише довіреність на отримання матеріальних цінностей є первинним документом, який підтверджує здійснення господарської операції з відпуску цінностей». Верховний Суд України наголосив на тому, що довіреність не є тим документом, що підтверджує реальність здійснення операцій поставки.
 
        Постановою Верховного Суду України від 27.01.2015 року у справі №21-425а14 про визнання незаконним наказу про проведення перевірки та визнання протиправними дій з проведення перевірки було констатовано:
 
а) право платника податків оскаржити наказ та дії щодо проведення перевірки навіть після її проведення,
 
б) неприпустимість порушення податковим органом процедури проведення перевірки, зокрема необхідності повідомлення про перевірку та ознайомлення платника з наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення;
 
в) відсутності правових наслідків податкової перевірки, проведеної з порушеннями.
 
        Нагадуємо, що раніше Верховний Суд України дотримувався думки, якщо платник податків допустив інспекторів до податкової перевірки, то вказувати на її незаконність вже запізно.
 
        Загалом, слід констатувати позитивні зміни у податкових спорах, де суди все частіше погоджуються з позицією платників податків. Це загалом сприяє трансформації каральної системи на систему сприяння/співпраці з бізнесом, без якого економічний зріст та добробут держави є неможливим. 
 
        Головне пам’ятати, що для реалізації та вирішення вищенаведених питань потрібно робити  правильні перші кроки. 
           
З повагою, керiвник судово – правового департаменту
 
Олег Нікітін