Завантаження сайту

Недоліки КПК України в регулюванні оскарження бездіяльності слідчого (прокурора) щодо нерозгляду клопотань про визнання особи потерпілим, - Микита Задорожний, адвокат ID Legal Group

Недоліки КПК України в регулюванні оскарження бездіяльності слідчого (прокурора) щодо нерозгляду клопотань про визнання особи потерпілим, - Микита Задорожний, адвокат ID Legal Group
13.01.2022

В одній з наших минулих публікацій ми розбирали питання, пов’язані зі складнощами у реальному виконанні ухвал слідчих суддів за результатами розгляду скарг на бездіяльність слідчого чи прокурора. Але ті складнощі здебільшого виникають через їх безвідповідальне ставлення як до передбачених КПК України їх спеціальних обов’язків, так і до загального обов’язку кожної особи безумовно виконувати судові рішення, які набрали законної сили.

Навряд чи кому, хто стикнувся з такою ситуацією, це полегшить становище, але в такому випадку хоча б сам процесуальний закон стоїть на боці скаржника та щонайменше не заважає йому.

 

Втім, нерідко стаються і ситуації, коли сам процесуальний закон прописано так, що його норми здаються такими, які вписані в нього з єдиною метою – познущатися з людини, якій і так вже «перепало». Йдеться про випадки, коли слідчий (прокурор) не хоче визнавати особу потерпілим у кримінальному провадженні. Саме так – «не хоче», а не «відмовляє у визнанні».

Яка різниця? Тут все просто. Якщо не вдаватися у подробиці, то, відповідно до приписів ст.55 КПК України, особа може набути статусу потерпілого у кримінальному провадженні лише за своїм бажанням, яке висловлюється у відповідній заяві чи клопотанні, або письмовою згодою.

Зі згодою все також ясно: слідчий запропонував, а особа вирішила: погоджуватись на цей статус чи ні. А от із залученням за власною ініціативою виникають проблеми, адже погляд особи та слідчого (щонайменше той, який він висловлює офіційно) на обставини справи можуть різнитись. І в такому випадку слідчий, звісно, всіма доступними способами буде перешкоджати особі в набутті нею цього статусу.

Відповідно до ч.5 ст.55 КПК України, в разі незгоди із позицією заявника щодо наявності підстав визнати його потерпілим, слідчий (прокурор) зобов’язані винести відповідну постанову про відмову. Без жодних інших альтернатив. Але, оскільки така постанова може бути оскаржена, а відтак – і скасована, то сторона обвинувачення або вдається до процесуального хамства: взагалі залишає без будь-якої реакції подану заяву (клопотання), що суперечить як спеціальній нормі ч.5 ст.55, так і загальній нормі ч.ч.1, 2 ст.220 КПК України, або демонструє свою «винахідливість»: на клопотання (заяву) відповідає відмовою, висловленою у листі чи іншому повідомленні.

Наче і розглянув, і відмовив, але спробуй таке оскаржити. Слідчі судді схильні до того, що оскільки спеціальною нормою (ч.5 ст.55 КПК України) передбачено оскарження лише постанови (конкретної форми, яка надається рішенню слідчого), то розширено тлумачити загальну норму (п.5 ч.1 ст.303 КПК України), що передбачає можливість оскарження рішень слідчого взагалі (незалежно від форми, яка їм надається) не можна. І в цьому навіть вбачається певна логіка, адже і ч.5 ст.55, і ч.2 ст.220 КПК України мають вказівку на конкретну форму рішення – постанову.

Відтак, на відміну від постанови, будь-які листи чи повідомлення, в яких слідчий висловлює своє ставлення до прохання та своє відповідне рішення,на практиці не можуть бути предметом оскарження. Отже і залишається вдаватись до оскарження бездіяльності слідчого з метою змусити його розглянути заяву (клопотання) відповідно до приписів ч.5 ст.55, ст.220 КПК України (ніби, без ухвали слідчого судді у нього було дискреційне повноваження не виконувати цих приписів). І лише потім, якщо, звісно, слідчий зволить винести постанову про відмову у визнанні потерпілим, можна буде перейти до оскарження такої постанови, але для цієї публікації це і не важливо.

Важливо інше: наприклад, слідчий суддя задовольняє скаргу та зобов’язує слідчого розглянути клопотання про визнання потерпілим відповідно до ст.220 КПК України. І що ж тут важливого? А те, що в своєму рішенні суддя не може вигадати «зі стелі» обов’язок слідчого розглядати подані йому клопотання. При цьому, враховуючи те, що покладаючи на слідчого зобов’язання суддя вказує на те, що виконати його слід відповідно до ст.220 КПК України, можна зробити обґрунтований висновок про те, що на думку слідчого судді саме в цій нормі і міститься той обов’язок, яким він «нагороджує» слідчого.

А що написано в ч.1 ст.220 КПК України? «Клопотання сторони захисту, потерпілого і його представника … слідчий, дізнавач, прокурор зобов’язані розглянути в строк не більше трьох днів…».

Відтак, оскільки ст.220 КПК України не передбачено обов’язку слідчого розглядати клопотання від будь-кого, то є достатні підстави вважати, що розглянувши скаргу, слідчий суддя дійшов висновку, що скаржник відповідає ознакам потерпілого, передбаченим ст.55 КПК України і фактично є таким в силу її частини 1.

Тут виникає питання: якщо вже слідчий суддя дійшов висновку про те, що особа є потерпілим, і саме тому слідчий має розглянути її клопотання та належним чином відреагувати на нього, навіщо ще раз вирішувати це питання на рівні слідчого з наданням йому можливості винести діаметрально протилежне рішення? Де логіка? В чому тоді сенс такого судового контролю?

Можна заперечити, що слідчий є самостійним у своїй процесуальній діяльності та приймає рішення на власний розсуд, а тому слідчий суддя не вправі йому вказувати чи приймати рішення за нього? Важко сперечатись із цим, однак, по-перше, саме по собі зобов’язання слідчого розглянути клопотання про визнання потерпілим є, хоча і законним, але втручанням у його діяльність, а, по-друге, навіщо ж тоді слідчий суддя наділений повноваженням робити власні висновки щодо фактичного процесуального статусу особи, якщо вирішення цього питання належить до виключної компетенції слідчого або прокурора? Чи не є це втручанням в їхню діяльність?

Крім того, фактично визнавши за особою статус потерпілого слідчий суддя зобов’язує слідчого розглянути клопотання про визнання потерпілим саме відповідно до ст.220 КПК України, але ж в той самий час в її частині 1 має зазначено, що слідчий повинен не лише розглянути клопотання, але «…і задовольнити їх за наявності відповідних підстав». Наявність підстав слідчим суддею встановлено. Чи можна вважати, що своєю ухвалою слідчий суддя вказує слідчому ще й на те, яке саме рішення він повинен прийняти за результатом розгляду поданого клопотання?

 

Отже, на теперішній час через відверто низьку якість норм, які регламентують позначені питання, учасники кримінальних проваджень стикаються із ситуаціями, які звуться «замкнуте коло». При цьому, вихід з такого становища є. І він не складний. Фактично можна або позбавити слідчого суддю повноважень розглядати відповідні скарги та приймати рішення стосовно зобов’язання слідчого або прокурора розглядати клопотання, в яких ставиться питання про визнання за особою (надання їй) процесуального статусу, який і надає право подавати клопотання та розраховувати на їх розгляд і задоволення;абонадати слідчому судді право за результатами розгляду скарги своєю ухвалою самостійно прямо визнавати особу потерпілим, адже, по-перше, як ми з’ясували вище, фактично це і так відбувається, а, по-друге, постанова слідчого про відмову у визнанні потерпілими на теперішній час може бути оскаржена та скасована, що в даному конкретному випадку не залишає багато простору для подальших можливих дій та рішень слідчого (прокурора).

 

З цілком очевидних причин більш доцільним та правильним постає другий із запропонованих шляхів виходу з описаної ситуації, адже перший може лише додати безконтрольності представникам сторони обвинувачення, якої у них і так досить.

З повагою,

Микита Задорожний

Адвокат

ID Legal Group

Микита Задорожний

Залиште Нам Ваші контакти і Ми з Вами зв'яжемося

ID Legal Group
ID Legal Group