Завантаження сайту

Неоднозначний погляд ККС ВС на закриття кримінального провадження у зв’язку із закінченням строків давності, - Микита Задорожний, адвокат ID Legal Group

Неоднозначний погляд ККС ВС на закриття кримінального провадження у зв’язку із закінченням строків давності, - Микита Задорожний, адвокат ID Legal Group
08.09.2021

Нещодавно було опубліковано новину про те, що Касаційним кримінальним судом у складі Верховного Суду (колегією суддів Першої судової палати) у справі №552/5595/18 було прийнято постанову від 29.07.2021 року, в якій Суд висловив свою позицію про те, що для звільнення особи від кримінальної відповідальності в зв’язку із закінченням строків давності і для закриття кримінального провадження з такої підстави визнання особою винуватості у вчиненні кримінального правопорушення не є обов’язковим.

В основу такої позиції Суд поклав приписи ст.63 Конституції України, ст.18 КПК України щодо неможливості і недопустимості примушування будь-кого визнавати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення.

Абсолютно не заперечуючи цього з цілком очевидних причин, неможливо, однак,  погодитись із висновками Суду, зробленими із використанням цих норм. Підстави незгоди викладені нижче.

 

Будь-яка особа, яка внаслідок певної низки подій та обставин змушена приміряти на себе статус підозрюваного чи обвинуваченого у кримінальному провадженні, залучаючи собі на допомогу адвоката, безумовно має на меті таке завершення справи, яке б не просто перегорнуло цю неприємну сторінку життя, але і очистило його репутацію для оточуючих та запобігло впливу справи на подальше життя.

Однак, не всі передбачені законом способи дозволяють досягти такої комплексної мети. Незважаючи на «зовнішню» схожість наслідків закриття кримінального провадження за будь-якою підставою, тим не менш, різні підстави матимуть різний вплив на подальше життя.

Зараз ми не розглядаємо виправдувальні вироки – хоча їх постановлення здебільшого є наслідком встановлення тих певних обставин, які на досудовому розслідуванні як раз і становлять підстави для закриття кримінального провадження, але такими вироками провадження закінчуються, а не закриваються.

Цими підставами є встановлення відсутності події або складу кримінального правопорушення (важливо, що саме встановлення відсутності, а не невстановлення наявності). Звісно, встановлення цих обставин дозволяє особі знов відчувати себе «чистою перед законом та людьми». Але ст.284 КПК України передбачено також низку інших підстав для закриття кримінального провадження, які не можна вважати настільки ж однозначними. Саме тому неофіційно підстави для закриття кримінального провадження поділяються на реабілітуючи та нереабілітуючі. Перші з них дозволяють не лише обґрунтовано стверджувати про свою законослухняність, але і у відповідних випадках – вимагати відшкодування шкоди, завданої кримінальним переслідуванням. Другі – фактично лише вимагати від інших утримуватись від обвинувачення у вчиненні злочину.

Однією з передбачених ст.284 КПК України підстав для закриття кримінального провадження, яку важко назвати реабілітуючою, є звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності.

Чому ж її не можна назвати реабілітуючою? Відповідь знаходиться в ч.1 ст.44 КК України, яка передбачає можливість звільнення від кримінальної відповідальності лише тієї особи, яка вчинила кримінальне правопорушення.

Тобто у самому законі прописано, що така процедура може бути застосована лише до особи, щодо якої доведено факт вчинення нею, наприклад, злочину, і в її діях є всі необхідні елементи його складу: суб’єкт, суб’єктивна сторона, об’єкт, об’єктивна сторона. Для різних злочинів ці елементи мають різне змістовне наповнення, але всі вони мають бути в наявності і доведені. Без будь-якого з цих елементів не може йти мови про звільнення від відповідальності, адже в такому випадку не утворюються підстави навіть для гіпотетичної можливості притягнути особу до відповідальності тому слід або закривати провадження за відсутністю події чи складу злочину, або, якщо справа вже в суді – постановляти з цих підстав виправдувальний вирок.

Звільнення від кримінальної відповідальності в зв’язку із закінченням строків давності унеможливлює подальше здійснення кримінального провадження, а відтак – і не лише доведення стороною захисту невинуватості особи у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення, але і навіть ведення мови про це. Саме тому для застосування звільнення від кримінальної відповідальності відповідно до ст.49 КК України частиною 8 ст.284 КПК України вимагається обов’язкова згода на це.

На що ж саме особа повинна надати свою згоду, якщо вважатиме за допустиме припинення її кримінального переслідування та звільнення від відповідальності в зв’язку із закінченням строків давності. В цьому на допомогу прийде раніше вже згадана ст.49 КК України, в головному реченні в частині першій якої вказано буквально таке: «Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:…». Самі строки для теми цієї публікації значення не мають, тому і не наводяться.

Що з цього випливає? Оскільки жодна особа не має повноважень визначати, дію якого саме нормативно-правового акту і в якій саме його частині розповсюдити на себе, то при вирішенні питання про надання згоди на звільнення від кримінальної відповідальності особа повинна виходити з цілісної конструкції ч.1 ст.49 КК України, в тому числі і враховувати наведену в ній вказівку на себе саме як на особу, яка дійсно вчинила кримінальне правопорушення, адже без займенника «нею» відповідна норма вочевидь суттєво змінить свій зміст, оскільки надаючи згоду особі слід було б визнавати лише сам факт вчинення кримінального правопорушення без жодної прив’язки до особи, яка його вчинила.

Відтак, на думку автора, визнання особи своєї винуватості є обов’язковим для створення передумов для звільнення її від кримінальної відповідальності в зв’язку із закінченням строків давності.

Однак, така обов’язковість, всупереч висновкам ККС ВС, не свідчить про примушування особи до визнання своєї винуватості, а лише ставить певні передбачені законом умови для реалізації наданих особі процесуальних можливостей.

Слід погодитись із Судом в тому, що визнавати чи не визнавати свою винуватість – це дійсно право особи, а не її обов’язок. Таке саме право, як і подавати чи не подавати клопотання, скаргу тощо. Ніхто не примушує особу реалізовувати право на подачу клопотання, але для реалізації певного процесуального права (наприклад, ознайомлення із матеріалами досудового розслідування до його завершення) подача клопотання є необхідною та обов’язковою передумовою, без якої особа не може розраховувати на доступ до тих самих матеріалів розслідування раніше його завершення, хоча таке право для неї передбачено (і в таких випадках чомусь не виникає питань щодо примушування до реалізації процесуальних прав).

Але необхідність визнати винуватість не просто так, а задля звільнення від кримінальної відповідальності за ст.49 КК України викликало спротив Суду, хоча з нею все так само: ніхто не примушує особу визнавати себе винуватою, але якщо особа бажає звільнитись від кримінальної відповідальності, то їй слід зробити це, адже без визнання винуватості її згода є такою, яка не відповідає ст.49 КК України, ст.284 КПК України, а отже і не може вважатися згодою на звільнення від відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності.

З повагою,

Микита Задорожний

Адвокат

ID Legal Group

Микита Задорожний

Залиште Нам Ваші контакти і Ми з Вами зв'яжемося

ID Legal Group
ID Legal Group