Стаття опублікована на порталі LIGA 360
Сьогодні поговоримо про виплату середнього заробітку звільненому працівнику за весь період невиконання судового рішення про поновлення на посаді з урахуванням висновків постанови КАС ВС від 10.04.2025 р. у справі № 280/5280/23.
У цій справі звільнений працівник звернувся до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за весь строк невиконання роботодавцем судового рішення про його поновлення на рівнозначній посаді.
Позов було обґрунтовано судовим рішенням, винесеним в іншій справі, яке набрало законної сили та стосувалося скасування наказу про звільнення й поновлення на посаді, що є рівнозначною посаді, з якої звільнили працівника. У відповідному судовому рішенні було зазначено про його допущення до негайного виконання. Надалі касаційний суд скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову щодо скасування наказу про звільнення та поновлення на посаді.
Водночас, на переконання працівника, з боку роботодавця відбулася протиправна бездіяльність у формі тривалого невиконання судового рішення, адже воно набрало законної сили після перегляду в апеляційному порядку й підлягало негайному виконанню.
Роботодавець, однак, не виконував його протягом 366 днів із моменту проголошення рішення суду 1-ї інстанції, що є підставою для стягнення з роботодавця на користь працівника середнього заробітку за період невиконання судового рішення до моменту скасування судового рішення за результатами перегляду в касаційному порядку.
Рішенням суду 1-ї інстанції, залишеним без змін апеляційним судом, позов працівника було задоволено з огляду на факт безпідставної та необґрунтованої затримки роботодавцем невиконання судового рішення з моменту його проголошення та до моменту скасування за період, що становив 366 днів.
Посилаючись на сформовані висновки ВС у такій категорії справ, суд 1-ї інстанції відхилив доводи роботодавця про відсутність вини в затримці виконання судового рішення, яке перебувало на розгляді в судах 1-ї та апеляційної інстанцій, оскільки нормами ст. 236 КЗпП України не визначено пов’язаності обставин виконання обов’язку роботодавця з виплати середнього заробітку працівнику, якого було незаконно звільнено, за період невиконання судового рішення, що набрало законної сили, з наявністю чи відсутністю вини роботодавця в затримці виконання судового рішення.
Водночас суд 1-ї інстанції також відхилив заперечення роботодавця щодо застосування до спірних правовідносин норм ст. 236 КЗпП України з огляду на подальше скасування судового рішення, що набрало законної сили, за результатами його перегляду в касаційному порядку, оскільки з наступного дня за днем прийняття судом 1-ї інстанції судового рішення в роботодавця виник обов’язок його негайно виконати та поновити звільненого працівника на рівнозначній посаді, однак судове рішення не було виконане.
Не прийняв суд і заперечення роботодавця про те, що працівник у подальшому працевлаштувався в іншому структурному підрозділі роботодавця й отримував заробітну плату, а натомість зауважив, що чинне законодавство з питань регулювання трудових відносин не містить жодних підстав для зменшення розміру середнього заробітку за наявності певних обставин, що виникли за час затримки у виконанні судового рішення.
Апеляційний суд, за результатами перегляду рішення суду 1-ї інстанції в апеляційному порядку, погодився з його висновками в цілому, а також зазначив, що подальше скасування в касаційному порядку рішення про поновлення на посаді звільненого працівника, щодо якого відбулася затримка у виконанні, не позбавляє особу, яка звернулася до суду, права на стягнення середнього заробітку, як і не звільняє роботодавця від обов’язку забезпечити виплату; водночас не застосування судом положень ст. 236 КЗпП України призведе до порушення принципу обов’язковості судового рішення та нівелювання процесуального інституту його звернення до негайного виконання.
Касаційний суд за результатами розгляду скарги роботодавця на вказані судові рішення залишив їх без змін, а касаційну скаргу – без задоволення з такою мотивацією.
Норми Конституції України, КЗпП України та КАС України мають загальні положення щодо обов’язковості виконання судового рішення, яке набрало законної сили.
Водночас, зокрема, нормами КАС України встановлено, що негайному виконанню підлягають судові рішення про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
У спірних правовідносинах було ухвалено судове рішення, яке набрало законної сили, і його було звернено до негайного виконання, що є безумовною підставою для його виконання з моменту проголошення (ухвалення) судом.
Водночас норми ст. 235 КЗпП України також передбачають, що ухвалене органом, який розглянув спір, рішення про поновлення на посаді працівника, незаконно звільненого / переведеного на іншу посаду, підлягає негайному виконанню.
Норма ст. 236 КЗпП України передбачає, що в разі затримки роботодавцем виконання рішення про поновлення працівника на посаді суд виносить ухвалу про виплату такому працівнику середнього заробітку / різниці в заробітку за період затримки виконання судового рішення.
Касаційний суд відзначив, що суди попередніх інстанцій правильно застосували до спірних правовідносин положення ст. 236 КЗпП України, хоч ВС і скасував судове рішення про поновлення працівника на посаді, оскільки ця обставина не спростовує невиконання судового рішення з моменту його проголошення та протягом строку набрання ним законної сили, а також підтвердив, що суди попередніх інстанцій правильно визначили період невиконання судового рішення про поновлення на посаді та розрахували середній заробіток.
Також касаційний суд закцентував на тому, що ВС продовжує послідовне формування висновків, зазначених у низці постанов щодо застосування положень ст. ст. 235 та 236 КЗпП України, що вказує на усталену судову практику із цього питання.
Висновки у постановах ВС щодо застосування ст. 235 КЗпП України дають досить чітке й однозначне розуміння про те, що рішення про поновлення на роботі / посаді незаконно звільненого працівника, зокрема й ті, які ухвалено в судовому порядку, підлягають негайному виконанню, що вказує на імперативний характер цієї норми для роботодавця. Водночас положення ст. 236 КЗпП України щодо стягнення з роботодавця на користь незаконно звільненого працівника середнього заробітку за період затримки виконання судового рішення, що підлягало обов’язковому негайному виконанню, мають “примусово-
стимулювальний” характер.
Затримка у виконанні судового рішення свідчить про нехтування роботодавцем законодавчо встановленими нормами, створює для звільненого працівника негативні наслідки, зокрема, але не виключно, щодо втрати зарплати або відсутності на певний час можливості для працевлаштування. Водночас у разі скасування судового рішення про поновлення працівника на роботі / посаді, факт невиконання роботодавцем вказаного судового рішення, допущеного до негайного виконання, у період набрання ним законної сили залишається.
Крім того, касаційний суд зауважив, що невчинення звільненим працівником будь-яких дій, спрямованих на виконання судового рішення щодо його поновлення на посаді, наприклад неподання заяви про поновлення, незвернення до органу державної виконавчої служби про забезпечення виконання судового рішення тощо, жодним чином не впливає на необхідність дотримання роботодавцем обов’язку самостійно добровільно виконати судове рішення, допущене до негайного виконання, яке покладає на нього зобов’язання поновити працівника на посаді, яку він обіймав, або за відсутності такої – на рівнозначній посаді.
Подібні висновки містяться в постановах ВС від 18.12.2023 р. у справі № 640/27278/21, від 19.10.2023 р. у справі № 380/8582/22 та ін.
З повагою,
Людмила Максименко
адвокат ID Legal Group
