Стаття опублікована в журналі «Юрист і закон» № 45
Зовсім нещодавно – 18.11.2020 – Велика Палата Верховного Суду в постанові у справі № 4819/49/19 дійшла висновку про можливість перегляду за виключними обставинами судових рішень у кримінальному провадженні.
У цій справі особа намагалася обстояти своє право на перегляд ухвали ККС ВС за виключними обставинами для подальшого перегляду ухвал апеляційного суду і слідчого судді місцевого суду та зрештою зобов'язати слідчих внести до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі – ЄРДР)відомості за його заявою про злочин.
Така ситуація може викликати здивування, адже стала судова практика свідчить про те,що розгляд скарг на бездіяльність слідчого, яка полягає в невнесенні відомостей за заявою про злочин до ЄРДР, здебільшого для скаржників завершується успішно.
Проте так буває не завжди. І донедавна в разі відмови в задоволенні скарги на бездіяльність слідчого заявник не міг оскаржити таку відмову в апеляційному порядку через наявність прямої заборони такого оскарження в ч. 3 ст. 307 КПК України.
Утім Рішенням Конституційного Суду від 17.06.2020 р. № 4-р(II)/2020 норму ч. 3 ст. 307 КПК України щодо заборони оскарження ухвали про відмову в задоволенні скарги на згадану вище бездіяльність слідчого було визнано неконституційною. Отже, з моменту постановлення Рішення Конституційним Судом України заявники отримали змогу подавати відповідні апеляційні скарги.
Водночас відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 3 ст. 459 КПК України судові рішення, що набрали законної сили,можуть бути переглянуті за виключними обставинами (зокрема, у разі встановлення неконституційності закону, застосованого судом під час розгляду справи).
Саме цю обставину, з огляду на припис п. 1 ч. 3 ст. 459 КПК України, заявник у справі № 4819/49/19 вважав тією виключною обставиною, яка дає йому змогу через перегляд ухвал судів касаційної та апеляційної інстанцій, якими було відмовлено у відкритті проваджень із розгляду відповідних скарг, зрештою вжити заходів для оскарження ухвали слідчого судді, якою було відмовлено в задоволенні його скарги на бездіяльність слідчого.
Розглядаючи заяву у справі № 4819/49/19, ВП ВС виходила з того, що хоча заявник і має право на подання такої заяви, але підстав для її задоволення немає, оскільки дія рішення КСУ не може поширюватися на вказані процесуальні правовідносини, бо вони виникли та закінчилися до його ухвалення. Водночас ВП ВС зазначила, що в разі, якщо процесуальні правовідносини виникли до ухвалення КСУ рішення, але продовжують тривати на момент подання та розгляду заяви про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 3 ст. 459 КПК України, то до них цю норму може бути застосовано.
На думку ВП ВС, застосування Рішення КСУ від 17.06.2020 р. № 4-р(II)/2020 до процесуальних відносин, які виникли та припинилися до його ухвалення, порушить принцип правової визначеності.
Важко щось протиставити такому висновку ВП ВС (навіть якщо б для цього була реальна можливість), але беззастережно погодитися з ним неможливо через те, що немає відповідей на такі, на нашу думку, важливі питання.
1. Який момент вважати моментом закінчення процесуальних правовідносин у разі оскарження бездіяльності слідчого, яка полягає в невнесенні відомостей до ЄРДР:
– постановлення до 17.06.2020 слідчим суддею ухвали за відповідною скаргою;
– постановлення судом апеляційної інстанції ухвали про відмову у відкритті провадження за апеляційною скаргою на ухвалу слідчого судді, постановлену до 17.06.2020;
– постановлення касаційним судом ухвали про відмову у відкритті провадження за касаційною скаргою на ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження за скаргою на ухвалу слідчого судді, постановлену до 17.06.2020?
2. Як з огляду на висновок ВП ВС про неможливість застосування Рішення КСУ до процесуальних відносин, які закінчилися до ухвалення Рішення КСУ, системно розуміти норми ч. 1, п. 1 ч. 3 ст. 459 КПК України, якими передбачено можливість перегляду саме тих судових рішень, які набрали законної сили (тобто тих, які ставлять "крапку" у відповідних процесуальних відносинах), адже, вочевидь, для того, щоб бути виключною обставиною, установлення неконституційності використаної норми повинно слідувати за набранням судовим рішенням законної сили, а не передувати йому?
Отже, застосування висновку ВП ВС щодо дії п. 1 ч. 3 ст. 459 КПК України в деяких випадках навіть "технічно" є неможливим.
Про слушність таких сумнівів свідчить і той факт, що прокурор у справі № 4819/49/19 фактично погодився з тим, що п. 1 ч. 3 ст. 459 КПК України поширює свою дію на випадки саме завершення розгляду справи (а що це, як не закінчення певних процесуальних відносин?). Незгода прокурора полягала лише в тому, що дією цієї норми охоплюються не всі випадки завершення розгляду справи, а лише ті, коли завершується її розгляд по суті: тобто вирок або ухвала про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, але аж ніяк не ухвала слідчого судді.
Утім, як вбачається з постанови ВП ВС від 18.11.2020 р. у справі № 4819/49/19, судді не висловлювали своєї згоди з прокурором стосовно переліку судових рішень, які підлягають перегляду за виключними обставинами, із чого можна зробити висновок про те, що ВП ВС не є принциповим супротивником перегляду ухвал слідчих суддів у порядку п. 1 ч. 3 ст. 459 КПК України. Але це аж ніяк не дає змоги отримати відповіді на вказані вище питання, і навіть ускладнює цей процес.
ВИСНОВОК:
Описане вкотре підтверджує, що судові органи, які покликані забезпечувати єдність судової практики та робити зрозумілим здійснення правозастосовної діяльності, не дуже справляються з виконанням покладених на них завдань, раз у раз залишаючи нас сам-на-сам із породженою ними "правовою невизначеністю", проти якої вони начебто ведуть непримиренну боротьбу.
З повагою,
Микита Задорожний
адвокат ID Legal Group
