Скільки вже про це говорено, але і до теперішнього часу перебуваючи в процесі на одній стороні, прагнучи у справі досягнення одного і того самого результату, адвокат та особа, якій надається правова допомога, свою спільну перемогу «святкують» в різні моменти.
Так, клієнт, почувши від свого адвоката про те, що скаргу чи клопотання суддею задоволено (особливо, коли йдеться про судове рішення яке не оскаржується чи яке, зрештою набрало законної сили), вважає що справу зроблено.
Адвокат куди більш обережний в оцінці такої ситуації, адже кому, як не йому знати, що позитивне судове рішення в деякий випадках – навіть не 50 відсотків успіху, адже реальної цінності рішення набуває лише за фактом його своєчасного та повного виконання.
А от із цим вже у нашій державі є певні складнощі.
Не в останню чергу це відбувається тому, що проголошуючи обов’язковість судового рішення для безумовного виконання на всій території України, законодавець одночасно із цим (іноді, як у випадку з КПК України, – у сусідніх нормах) встановлює певні умовності, які супроводжують виконання судового рішення. І далеко не завжди ці умовності стосуються випадків примусового виконання рішень, коли дійсно слід з’ясувати, а чи не було воно виконано добровільно і лише у випадку невиконання його в добровільному порядку вдаватись до відповідного примусу.
Так, наприклад, дуже часто адвокатам та їх клієнтам доводиться стикатись із ситуацією, коли їх фактичний статус у кримінальному провадженні не збігається з офіціальним, а точніше: коли сторона обвинувачення не поспішає наділяти їх офіційним статусом.
При цьому, який це статус (фактичний підозрюваний чи фактичний потерпілий) – рідко має значення. В якому статусі не перебувай, але головним способом комунікації зі стороною обвинувачення була, є та залишається надалі подача процесуальних клопотань з тими чи іншими вимогами або проханнями (про слідчі, інші процесуальні дії).
Відповідно до ст.220 КПК України, такі клопотання стають обов’язковими для розгляду слідчим лише в разі наявності у його заявника передбаченого у цій статті статусу. Немає статусу – розраховувати на розгляд клопотання та належне процесуальне реагування на нього не доводиться. Особливої абсурдності така ситуація набуває в тому разі, коли без розгляду з причин відсутності необхідного процесуального статусу залишається клопотання про визнання за особою того самого статусу (наприклад, потерпілого).
Все це призводить до необхідності звертатись зі скаргами до слідчого судді, у яких вимагати зобов’язати слідчого чи прокурора навіть не визнати офіційно фактично вже наявний у особи статус чи вирішити по суті інше порушене питання, а лише розглянути хоча б на власний розсуд подане раніше клопотання.
Про відверту нераціональність такого способу оскарження бездіяльності слідчого та прокурора поговоримо в одній з наступних публікацій, а зараз звернемо увагу на інший аспект: яким чином зрештою змусити слідчого чи прокурора все ж таки виконати ухвалу слідчого судді, якою його зобов’язано розглянути клопотання (небезпідставно припустимо, що саме такий результат розгляду нашої скарги нас очікує). Матимемо на увазі, що ухвали слідчих суддів за результатами розгляду скарги за ст.220 КПК України оскарженню не підлягають, тобто набирають законної сили в момент їх проголошення.
Оскільки йдеться про процес кримінальний, то єдиним джерелом інформації для нас стає КПК України і в ч.2 ст.534 КПК України якого сказано, що судові рішення, які набрали законної сили повинні виконуватись безумовно.
Однак, як вже зазначалося вище, проголосивши безумовність виконання рішень, які набрали законної сили, законодавець у наступній же статті (ч.2 ст.535 КПК України) зводить її нанівець, адже встановлює таку зручну для сторони обвинувачення умову: копія обов’язкового для «безумовного» виконання судового рішення є лише додатком до розпорядження суду про його виконання, яке направляється відповідному органу, який зобов’язаний його виконати.
Враховуючи те, що слідчі судді надто завантажені своєю поточною безпосередньою роботою з розгляду клопотань, скарг учасників кримінального провадження, годі сподіватись, що «здобута» вами ухвала разом із відповідним розпорядженням вчасно або хоча б колись буде направлена відповідному слідчому або прокурору.
Найчастіше в таких випадках допомагає направлення на адресу слідчого, прокурора саме судових, виданих вам, копій ухвал, оскільки багато представників сторони обвинувачення орієнтуються лише на наявність «мокрої» печатки на копії ухвали.
Але іноді стається і так, що недоречно принциповий слідчий не зважатиме навіть на судову копію ухвали, якщо вона надійшла не від суду та/або без розпорядження про її виконання. В таких умовах, зважаючи на те, що проконтролювати судових працівників на предмет належного оформлення та надсилання слідчому документів практично неможливо, а також на те, що у судів попри немаленькі судові збори чомусь ніколи немає коштів на здійснення поштових відправлень, єдиним дієвим способом залишається не передбачене а ні КПК України, а ні будь-яким іншим актом отримання в суді судової копії ухвали та розпорядження і самостійне направлення їх слідчому власним коштом від імені суду.
Розраховувати ж на побоювання правоохоронців бути притягнутими до відповідальності за ст.382 КК України не рекомендуємо, адже, по-перше, з чисто формальної точки зору відповідальність за цією статтею передбачена лише для умисного невиконання ухвали суду, а не слідчого судді, який є окремим суб’єктом, а, по-друге, в разі якщо ухвалу слідчого судді не виконує слідчий органу ДБР, то, згідно приписів ст.216 КПК України, слідство у відповідному кримінальному провадженні буде проводити слідчий… ДБР. І в будь-якому випадку, очікувати відповідного вироку можна дуже довго, а виконувати ухвалу слідчого судді нам потрібно не гаячи часу.
