Стаття опублікована в журналі «Юрист і закон» № 15
На жаль, навряд чи знайдеться в Україні правник-практик, для якого стане несподіванкою, що Верховний Суд – найвища судова інстанція, до завдань якої, серед іншого, належить і забезпечення єдності судової практики, не може впоратися з одним із основних своїх завдань.
На нашу думку, певною мірою це відбувається й через те, що його колегії та палати іноді приймають такі сумнівні з позиції нормативного обґрунтування (якщо чесно, і здорового глузду) рішення, що цілком очікувано невдовзі правові позиції, висловлені в таких рішеннях, переглядають інші склади Верховного Суду.
До вашої уваги пропонуємо такі правові позиції.
1. Постанова ККС/ВС від 21.11.2019 р. у справі № 757/57453/17-к
У цій постанові ККС/ВС, розглядаючи серед інших і питання про те, на що слід орієнтуватись,визначаючи, у якій кількості до апеляційної скарги додавати її копії, висловив думку про те, що підзахисний (у якому б статусі він не був) і його захисник є геть різними процесуальними фігурами, і їх за жодних обставин не можна ототожнювати один з одним.
І якщо з останнім твердженням можна погодитись абсолютно без будь-яких умов, то з першим – не все так просто.
Його і спробуємо проаналізувати.
Із самою суттю рішення Верховного Суду, прийнятого у цій справі, та з урахуванням саме її обставин,не лише важко, а й безглуздо сперечатись. Утім, як це часто буває, правильному рішенню передували міркування, які не можна назвати бездоганними.
Зокрема, висловлюючись про те, скільки копій апеляційної скарги слід додавати апелянту до своєї скарги, Верховний Суд зробив висновок щодо застосування ч. 6 ст. 396 КПК України і зазначив, що згідно з цією нормою до апеляційної скарги має бути додано її копії "у кількості, необхідній для їх надіслання сторонам кримінального провадження та іншим учасникам судового провадження,інтересів яких стосується апеляційна скарга".
І незважаючи на те, що в цій нормі йдеться саме про сторони кримінального провадження, а не про кожного конкретного їх представника, Верховний Суд, проте, перевів аналіз на рівень цих представників, а тому розглянув те, які саме учасники до яких саме сторін належать.
Оскільки п. 19 ч. 1 ст. 3 КПК України передбачено, що до сторони захисту належить не лише підзахисний (підозрюваний, обвинувачений, засуджений тощо), а і його захисник, то Суд однозначно вирішив, що термін "сторона кримінального провадження", визначений у ч. 6 ст. 396 КПК України,підлягає застосуванню не в буквальному значенні, а з огляду на те, хто її представляє.
На перший погляд, нічого дивного чи поганого в цьому немає, але тільки на перший. Під час детального розгляду виявляється, що це здебільшого завдає незручностей, аніж допомагає чи вирішує проблему.
Наприклад, якщо виходити з міркувань Верховного Суду про неможливість сприйняття адвоката й підзахисного як цілісну сторону захисту (мається на увазі – саме в питаннях оформлення апеляційних скарг), то з огляду на те, що КПК України не встановлює жодних особливостей стосовно кількості копій для випадків подання апеляційної скарги захисником. Отже, виходить, що, за такою логікою,адвокат повинен додавати до своєї скарги крім копій для інших учасників також і копію для свого підзахисного. А якщо у підзахисного адвокат не один, то й для всіх інших захисників.
Правилами адвокатської етики встановлено обов'язок адвоката діяти тільки і лише в інтересах клієнта, інформувати його ледь не про кожен свій крок під час ведення справи і погоджувати з ним, зокрема, правову позицію у справі. І саме за клієнтом вказані Правила залишають виключне право прийняття остаточних рішень у його справі.
Отже, по-перше, виявляється, що адвокат і його клієнт – не такі вже й окремі процесуальні фігури, а,по-друге, за таких умов важко собі уявити, що підзахисний не буде обізнаний про сам факт подання апеляційної скарги і про її зміст.
Саме з цього й виходить стала судова практика, підтверджена результатом опитування колег:жодному з них не було вказано як на недолік апеляційної скарги на той факт, що він не долучив копію скарги для надіслання своєму підзахисному.
Але, зважаючи на позицію Верховного Суду, є всі підстави вважати, що таке становище може надалі змінитися й додасть адвокатам в епоху цифрових технологій паперової роботи.
До того ж, застосовуючи підхід Верховного Суду до тлумачення ч. 6 ст. 396 КПК України, логічним постає висновок також і про те, що під час розрахунку кількості копій апеляційної скарги слід виходити не лише з того, скільки є підзахисних і захисників, а й із того, скільки прокурорів входять до групи прокурорів, адже відповідно до ч. 1 ст. 36 КПК України прокурор є самостійним у своїй процесуальній діяльності, отже повинен мати право на отримання своєї власної копії апеляційної скарги.
При цьому, якщо стосовно кількості захисників у судовому розгляді КПК України містить обмеження,то щодо прокурорів такого обмеження немає, отже, якщо їх у групі 20, то й копій для них слід надавати20.
Також не можна залишити поза увагою, що прокурори вищого рівня можуть брати участь в апеляційному провадженні, Генеральний прокурор, керівник обласної прокуратури, їх заступники таперші заступники можуть змінити, доповнити апеляційну скаргу чи взагалі відмовитись від неї, навіть не входячи до складу групи прокурорів. Застосований Судом підхід фактично робить обов'язковим надіслання копій апеляційних скарг і таким прокурорам, адже приписи щодо самостійності у процесуальній діяльності поширюють свою дію і на них.
З іншого боку, вочевидь неможливо обмежитись додаванням лише однієї копії для сторони обвинувачення в разі, якщо до її складу в конкретному провадженні входить також і потерпілий.
Тому, можливо, Суду слід було виходити не так із того, особи з якими процесуальними статусами входять до складу тієї чи іншої сторони кримінального провадження, як із того, чиїх із них інтересів стосується скарга, адже, судячи з норми ч. 6 ст. 396 КПК України, цей момент є визначальним.
Із цього приводу слід зазначити, що особливість участі адвоката у кримінальному провадженні(незалежно від того, до якої сторони він належить) полягає в тому, що його функція зводиться лише до надання правової допомоги. Тому навряд чи можна вести розмову про певні власні інтереси адвоката у кримінальному провадженні (якщо він, звісно, не має також іншого відповідного статусу в ньому).
Отже, висновок щодо обов'язкового надіслання копії і захиснику навіть у тих умовах, коли ніщо не заважає йому отримати її від підзахисного (у паперовому вигляді чи в сканкопіях – на сьогодні спектр способів доволі великий), як не дивно, може свідчити про схилення в бік ототожнення адвоката з клієнтом.
Існує також і низка інших обставин, які не дають можливості сприймати зазначену вище позицію Верховного Суду як безспірну, наприклад: вона провокує вимушене необґрунтоване витрачання часу(у тому числі й оплачуваного клієнтом) на технічну роботу з виготовлення відверто зайвих копій скарги та додатків до неї для захисників і адвокатів в інших статусах, якщо у справі бере участь велика кількість "основних" учасників, кожен з яких користується допомогою кількох адвокатів, які зі свого боку мають зареєстровані в ЄРАУ адреси електронної пошти, а суди (зокрема Київський апеляційний суд) тим часом не чинять перешкод у наданні копій процесуальних документів через електронну пошту. Крім того, в ордері адвоката, який брав участь у досудовому розслідуванні та/або судовому розгляді в суді першої інстанції, може й не бути зазначено про те, що клієнт не доручає (або не довіряє) вести справу в судах вищих інстанцій, а отже надіслання такому адвокату копії скарги є не лише зайвим і невиправданим, а й суперечить волі його клієнта.
Отже, позицію Верховного Суду, висловлену у справі № 757/57453/17-к, не можна вважати однозначно виваженою і бездоганною.
Зрозуміло, що Суд змушений діяти на підставі норм актів законодавства, які здебільшого не відзначаються належною якістю законодавчої техніки та не сприяють становленню правової визначеності.
Венеціанська комісія у доповіді від 04.04.2011 р. "Верховенство права" вказала, що правова визначеність є елементом верховенства права та є істотно важливою для питання довіри до судової системи.
Аби досягти цієї довіри, держава повинна зробити текст закону легко доступним, закон має бути сформульовано з достатньою мірою чіткості, аби особа мала можливість скерувати свою поведінку.
Окремо слід наголосити на тому, що ЄСПЛ зазначає, що відповідальність за подолання недоліків законодавства, правових колізій, прогалин, інтерпретаційних сумнівів лежить, зокрема, і на судових органах, які застосовують і тлумачать закони (рішення у справах "Вєренцов проти України", "Кантоні проти Франції").
Водночас, як убачається з викладеного вище, Верховний Суд не лише не вирішив проблему тлумачення норми ч. 6 ст. 396 КПК України, а навіть розширив спектр пов'язаних із цим проблем і незручностей.
2. Постанова КЦС/ВС від 23.12.2020 р. у справі № 484/2781/19-ц
Цього разу вже суд цивільної юрисдикції фактично втрутився в питання кримінального процесу. Нічого доброго з цього вийти не могло і не вийшло.
Сама справа не являє собою нічого особливого – у ній розглянуто позовні вимоги про захист честі,гідності та ділової репутації, а також про стягнення моральної шкоди, завданої безпідставним пов'язуванням (а фактично – бездоказовим обвинуваченням) особи із вчиненням злочину. Вимоги,судячи з доступних джерел, було достатньо обґрунтовано для того, щоб їх задовольнити.
Однак, незважаючи на те, що суть справи та навіть результат її розгляду для нашої мети не є цікавими, використане касаційним судом обґрунтування свого висновку про законність та обґрунтованість рішень судів попередніх інстанцій все ж таки привертає увагу.
Отже, надаючи свою оцінку рішенням судів першої та апеляційної інстанцій, ВС/КЦС вдався до міркувань про те, які обставини можуть стати підставою для пов'язування будь-якої особи зі вчиненням злочину. При цьому Суд логічно й обґрунтовано розсудив, що для цього має бути відкрито відповідне кримінальне провадження, у якому ця особа щонайменше мала б статус підозрюваного.
Але, захопившись, Суд цивільної юрисдикції не помітив, як почав вирішувати питання, які вирішуються за правилами та приписами кримінального процесуального законодавства (частиною якого є й відповідна практика ЄСПЛ). У результаті Суд дійшов висновку про те, що, нібито, лише отримання особою статусу підозрюваного може свідчити про здійснення кримінального провадження щодо цієї особи.
Здавалося б, що тут неправильного? Безглуздо ж заперечувати факт здійснення провадження щодо особи, яка набула статусу підозрюваного. Дійсно, це так. Але цивільний Суд набуття цього статусу визнав однією-єдиною, виключною підставою для тверджень про суб'єктивну спрямованість кримінального провадження.
Утім, як адвокат, який практикує у кримінальному процесі, не можу з цим погодитись.
Наприклад, майже 100 % кримінальних проваджень за ч. 3 ст. 212 КК України відкривають як фактові,однак уже під час первісного внесення відомостей до ЄРДР вносять відомості про те, що нібито директор за попередньою змовою з головним бухгалтером (а іноді сам) ухилився від сплати податків. Чи потрібно казати про те, що ані директор, ані головний бухгалтер про повідомлення про підозру навіть і не чули? Питання риторичне, адже, найімовірніше, вони ніколи його не отримають і ніколи про нього не почують, бо воно ніколи не з'явиться, тобто ніколи не відбудеться подія, яку ст. 42 КПК України визначає як обов'язкову передумову для набуття статусу підозрюваного.
Утім таке становище зовсім не гарантує того, що правові процедури, які притаманні саме статусу підозрюваного: обшуки за місцем проживання, арешт власних коштів чи коштів очолюваного підприємства тощо, оминуть цих директора і головбуха.
І це не марні побоювання. Такі дії щодо "непідозрюваного" настільки можливі і настільки звичайні, і національні суди, і ЄСПЛ сформували відповідну практику, у якій неодноразово зазначали, що вказівки на особу як на таку, що вчинила злочин (навіть без офіційного повідомлення про підозру),достатньо для висновку про здійснення кримінального провадження саме щодо неї. І, за твердженням судів, ця особа повинна користуватись у таких обставинах правами підозрюваного.
Однак своєю зазначеною вище "самодіяльністю" ВС/КЦС фактично перекреслює багаторічну практику ВС/ККС.
3. Постанова ВП ВС від 18.11.2020 р. у справі № 4819/49/19
У цій справі особа намагалася зобов'язати слідчих внести до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі – ЄРДР) відомості за його заявою про злочин, але суди (аж до касаційної інстанції)ніяк не хотіли ставати на його бік.
Незрозуміло, як таке могло статись у 2019 році, але слідчий суддя відмовив особі в задоволенні його скарги на невнесення до ЄРДР відомостей за її заявою. Оскарження ухвали слідчого судді в апеляційному порядку, а згодом ухвали апеляційного суду в касаційному порядку результатів не дали,оскільки суди відмовляли у відкритті відповідних проваджень з тих підстав, що в ч. 3 ст. 307 КПК України міститься пряма заборона на оскарження вказаної ухвали слідчого судді, що унеможливлює відкриття апеляційного провадження, а отже немає й підстав для відкриття провадження за касаційною скаргою.
Однак надалі норму ч. 3 ст. 307 КПК України було визнано неконституційною (Рішення Конституційного Суду № 4-р(II)/2020 від 17.06.2020 р.), у зв'язку з чим стало можливим оскарження ухвал слідчих суддів, якими було відмовлено в задоволенні скарги на невнесення відомостей про кримінальне провадження до ЄРДР.
Незважаючи на те, що можливість оскарження з'явилась лише щодо "свіжих" ухвал слідчих суддів,водночас відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 3 ст. 459 КПК України судові рішення, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за виключними обставинами в разі встановлення неконституційності закону,застосованого судом під час вирішення справи.
Такими обставинами вирішив скористатись заявник.
Розглядаючи заяву про перегляд судового рішення касаційної інстанції, ВП ВС вирішила, що підстав для її задоволення немає, оскільки дія рішення КСУ не може поширюватись на процесуальні правовідносини, які виникли й закінчилися до його ухвалення. При цьому, на думку ВП ВС, перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 3 ст. 459 КПК України, в умовах, коли процесуальні правовідносини виникли до ухвалення Рішення КСУ, але не закінчилися і продовжують тривати на момент подання відповідної заяви, є можливим.
На думку ВП ВС, інший підхід порушуватиме принцип правової визначеності.
Із цим, на перший погляд, важко не погодитись, але ВП ВС, на жаль, залишила без відповіді такі важливі питання.
Що є моментом закінчення процесуальних правовідносин в разі оскарження бездіяльності щодо невнесення відомостей до ЄРДР? Можливо, це момент постановлення слідчим суддею ухвали по суті скарги? А, можливо, моменти, коли апеляційний чи касаційний суди відмовляють у відкритті відповідних проваджень? Як видно, є з чого вибрати, а тому ВП ВС слід було визначитись на своєму рівні щодо цих обставин.
Крім того, вказана постанова не містить роз'яснень і з того питання, як поєднати між собою висновок про неможливість застосування Рішення КСУ до відносин, які закінчилися до моменту його ухвалення, із приписами ч. 1, п. 1 ч. 3 ст. 459 КПК України, які передбачають перегляд судових рішень, які набрали законної сили (саме ними і закінчуються процесуальні відносини), адже,вочевидь, що встановлення неконституційності застосованої судами норми є виключною обставиною лише у випадку, коли вона була встановлена після набрання судовим рішення законної сили, а не до того?
Таким чином, наведений вище висновок ВП ВС постає не таким уже й безспірним і викликає сумніви щодо можливості у певних випадках перегляду рішень за виключними обставинами.
