На прийнятий в 2012 році «новий» КПК України суспільством покладалися дуже великі надії, адже він містив, як здавалося тоді, велику кількість нових і дієвих механізмів, що могли гарантувати додержання прав і свобод людини та захистити їх від владного свавілля.
В усякому разі пояснювальна записка до (тоді ще проекту)КПК України вказувала на те, що законодавство, яке регулює порядок здійснення кримінального судочинства, має забезпечувати не лише невідворотність кримінального покарання, а й гарантувати належне дотримання прав людини у кримінальному процесі, повагу до її особистості, ставлення до неї як до особи, вина якої у вчиненні злочину ще не доведена.
Тим не менш, як показала більш, ніж п’ятирічна практика застосування цього Кодексу, ці добрі наміри у дуже великій кількості випадків так і залишились намірами. А слідчі органи замість того, щоб вживати заходів щодо наближення принципів своєї роботи до задекларованих в КПК України та загальновизнаних в Європі та в світі, здебільшого направляють свої зусилля на відшукання шляхів і способів працювати старими методами в нових умовах.
Так кожному адвокату, який має в своєму «послужному списку» випадки надання правової допомоги у кримінальних провадженнях, відкритих за ст.ст.205, 212 КК України, а тим більше тим, які спеціалізуються на таких провадженнях, відомо, що улюбленим ноу-хау слідчих у цих провадженнях є фактичне здійснення досудового розслідування в них щодо конкретних осіб без повідомлення цих осіб про підозру у вчиненні ними кримінальних правопорушень.
На перший погляд може здатися, що неповідомлення особи про підозру протягом тривалого часу свідчить про відсутність у слідства необхідних доказів і можна очікувати швидкого та остаточного закриття кримінального провадження. Однак, у більшості випадків, відсутність у клієнта процесуального статусу підозрюваного у кримінальному провадженні може тішити лише самого клієнта і тільки до того моменту, коли він поцікавиться думкою свого адвоката.
Що ж відбувається насправді?
Чинний КПК України наділяє кожну особу, яка так чи інакше має відношення до кримінального провадження, певним обсягом процесуальних прав та обов’язків. Однак, права та обов’язки різних учасників є різними і їх перелік та обсяг у різних учасників іноді не мають майже нічого спільного.
Наприклад, свідок фактично може лише прийти і надати свідчення або, за певних обставин, відмовитись їх надавати. На цьому його роль та можливості в кримінальному провадженні закінчуються.
Натомість підозрюваний, статус якого цілком виправдано жодна людина в здоровому глузді не захоче на себе приміряти, наділяється куди більшим обсягом прав та можливостей, серед яких право на ознайомлення з матеріалами кримінального провадження, право на подачу заяв та клопотань, які слідчий зобов’язаний розглянути та прийняти по ним рішення, право оскаржувати рішення, дії та бездіяльність слідчого тощо.
У людини, далекої від цього може виникнути питання: «А навіщо мені знайомитись з матеріалами провадження, де я всього лише свідок?»
Саме такою пасивною позицією і користуються слідчі податкової міліції, доречи, законність існування і функціонування якої також викликає великі сумніви.
Невизнання особи підозрюваної, тим не менш, не заважає їм проводити допити такої особи з явно обвинувальним ухилом, збирати про таку особу відомості, проводити з її участю чи щодо неї слідчі дії, робити її безпосереднім але безправним учасником заходів забезпечення кримінального провадження.
Найгірше в цьому те, що і цей «свідок» також не може цьому зарадити, оскільки за усталеним виразом, яке міститься в практично кожній відписці слідчого на клопотання, адресоване йому «свідком», він «не є стороною кримінального провадження».
І так триває до тих пір, поки слідчий, будучи позбавленим головного «конкурента» у формуванні матеріалів досудового розслідування, не прийме рішення про наявність достатніх підстав для повідомлення особи про підозру, надавши тим самим особі статус підозрюваного.
Втім, отримавши цей статус, особа не матиме часу та можливостей скористатися його перевагами, оскільки слідчий приймає свої рішення самостійно і навіть слідчий суддя не може давати йому вказівки які рішення йому слід приймати.
Так, не маючи перешкод для цього, слідчий вправі на наступний день після вручення повідомлення про підозру прийняти рішення про закінчення досудового розслідування, залишивши підозрюваного без можливості реалізувати ті його права, які можуть бути реалізовані лише під час досудового розслідування.
Більше того, звернення до суду з обвинувальним актом в найкоротший строк після повідомлення про підозру є одним з обов’язків прокурора, передбачених ч.2 ст.283 КПК України.
Відтак цілком обґрунтованим постає висновок про те, що, якщо вже свідком або іншим процесуальним статистом особа є лише формально, то, як це не дивно, краще добиватись визнання особи підозрюваним.
Як же це зробити, коли відповідно до ч.5 ст.40 КПК України «слідчий, здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог цього Кодексу, є самостійним у своїй процесуальній діяльності» і лише від нього залежить, чи складе він повідомлення про підозру відносно особи, а оскарження бездіяльності, яка виражається в неповідомленні особі про підозру, чинним КПК України не передбачене?
В такій ситуації в нагоді буде стала практика Європейського суду з прав людини, яка, відповідно до ст.17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ч.5 ст.9 КПК України, в Україні є джерелом права.
Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Екле проти Німеччини» визначає «кримінальне обвинувачення» як «офіційне доведення до відома особи компетентним органом твердження про те, що ця особа вчинила кримінальне діяння», при цьому, «в деяких випадках це може робитися у формі інших заходів, здійснення яких несе в собі таке твердження і, по суті, так само впливає на становище підозрюваного».
На думку ЄСПЛ фактичне висунення обвинувачення серед інших може мати і форму, наприклад, початку досудового слідства проти конкретної особи чи арешт банківських рахунків конкретної особи (див. рішення у справі «Рінґайзен проти Австрії»).
Крім того, на думку Європейського суду з прав людини, право на справедливий суд розповсюджується і на особу, яка викликана як свідок у кримінальній справі, але фактично підозрювана у вчиненні злочину (наприклад, рішення у справі «Сервес проти Франції»).
Тобто ЄСПЛ не обмежує кримінальне обвинувачення лише передбаченою національним законодавством офіційною формою «розкриття карт» слідством, а пов’язує його із вчиненням різноманітних процесуальних дій, з самого факту вчинення яких можна робити висновок про спрямованість розслідування.
І хоча практика захисту та відновлення прав таких «підозрюваних свідків» у кримінальних провадженнях за ст.212 КК України не має широкого розповсюдження, однак, випадки застосування національними судами вищезгаданої практики ЄСПЛ все ж таки існують: ухвала слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 01.11.2016 року у справі №757/42270/16-к, ухвала слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 03.11.2016 року у справі №757/42254/16-к, ухвала слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 21.12.2017 року у справі №757/68524/17-к.
Розглядаючи ці справи суд визнав за особами, які досудовим слідством штучно тримались у статусі, що не дозволяє впливати на хід розслідування, права, які притаманні статусу підозрюваного, і зобов’язав сторону обвинувачення не чинити перешкод в їх реалізації, що вочевидь поліпшило становище цих осіб.
Підсумовуючи вищенаведене хотілося б порадити за будь-яких обставин приймати зважені рішення, однак, не побоюватись нестандартних і таких, що не перевірені практикою, адже все колись буває вперше, а згодом стає звичайною справою.
З повагою,
Микита Задорожний, адвокат
юридичного об’єднання ID Legal Group
