Відповідь на це просте питання, як показала практика нашого об’єднання, не є очевидною та однозначною для всіх. Більше того, її надання викликало складнощі у осіб, для яких Кримінальний процесуальний кодекс України повинен бути,як то кажуть, настільною книгою – слідчих та прокурорів.
Для того, щоб розібратись із цим питанням, слід з’ясувати, чому майно особи взагалі може опинися «в руках» сторони обвинувачення? І елементарна логіка, і КПК України дають підстави стверджувати, що сторона обвинувачення може отримати в своє розпорядження майно, яке ніколи йому не належало, лише двома шляхами: прийняти його від власника, який передає його добровільно (наприклад, сторона кримінального провадження клопоче долучити до справи і відповідно передає речові докази слідчому або у відповідь на вимогу в порядку ч.2 ст.93 КПК України) чи вилучити його поза волею власника (зокрема, в ході проведення обшуку).
При цьому, реалізація другого з цих шляхів дозволяє слідчому заволодіти як майном, яке ухвалою про дозвіл на обшук було прямо передбачено, так і майном в ухвалі не вказаним, яке слідчий під час обшуку вилучає фактично не маючи на це судового дозволу (втім, це право для нього передбачено ч.7 ст.236 КПК України).
Після цього, якщо слідчий вважатиме за потрібне залишити вилучене майно при матеріалах кримінального провадження, то для вилученого за ухвалою ніяких додаткових дій не потрібно, а для залишення вилученого в порядку ч.7 ст.236 КПК України слід звернутись до слідчого судді із клопотанням про його арешт (та переконати суддю в його обґрунтованості) чи повернути власнику (якщо вчасно не звернувся із клопотанням про арешт чи в арешті було відмовлено).
Таким чином, не будь-яке обмеження права власності є арештом майна і сторона обвинувачення може на законних підставах володіти та тримати при собі поза волею власника як майно, на яке арешт було накладено, так і майно, на яке арешт не накладався.
В свою чергу, тривалість існування підстав для перебування майна у володінні сторони обвинувачення цілком залежить від цих підстав.
Так, ст.100 КПК України, хоча і зобов’язує слідчого «якнайшвидче» повернути власнику майно, на яке арешт не накладався, але не визначає конкретних строків «якнайшвидчого» повернення чи конкретного моменту, коли воно повинно відбутися. І лише ст.ст.170, 174 КПК України, якими визначаються випадки та підстави накладення арешту і його скасування, чітко вказується на те, що єдиною підставою закінчення його дії є його скасування.
Враховуючи головне правило КПК України – заборонено все, що не дозволено – та відсутність вказівки на те, що неарештоване майно повинно повертатись власнику з підстав та в порядку, передбаченому для майна, на яке накладено арешт, вірним постає висновок про те, що перед тим, як вживати заходів на повернення майна з володіння сторони обвинувачення, слід розібратись з тим, на яких підставах вона його тримає при собі (чи, може, взагалі без належних та достатніх підстав).
І, якщо майно власника було арештоване в порядку, передбаченому законом, то в такому випадку дійсно єдиним правильним та передбаченим КПК України способом його повернення стане звернення до слідчого судді із клопотанням про скасування арешту (не плутати з апеляційним оскарженням ухвали, якою накладався арешт – це «екстрений» захід який може бути вжито протягом короткого строку після арешту і не розглядається в цій публікації).
В усіх інших випадках першочерговим заходом є звернення саме до слідчого чи прокурора із обґрунтованим клопотанням про повернення вилученого майна і лише в разі його нерозгляду чи незадоволення – звернення до слідчого судді зі скаргою на бездіяльність слідчого чи прокурора, яка полягає у неповерненні майна. При цьому, таким способом може бути поставлене питання не лише щодо тимчасово вилученого майна, як це передбачене ст.303 КПК України, але і щодо, наприклад, майна, яке вилучалося відповідно до ухвали про обшук чи тимчасовий доступ до речей і документів у кримінальному провадженні, яке в подальшому було закрито, але постановою про його закриття доля вилученого майна вирішена не була.
