Skip to content Skip to sidebar Skip to footer

Проблеми оцінки слідчими суддями доказів з точки зору допустимості під час досудового розслідування у податкових та інших кримінальних провадженнях, – Микита Задорожний, адвокат ID Legal Group

Докази – це основа позиції для будь-якого учасника кримінального провадження. Лише завдяки їм можна довести ті обставини, які для інших не є настільки ж очевидними, як і того, хто намагається їх використовувати у своїх інтересах.

Саме через важливість такого процесуального елементу як доказ до нього та його джерела чинним законодавством висуваються певні вимоги, в тому числі і щодо допустимості доказів.

Однак, незважаючи на те, що юридичною наукою та практикою вказана властивість доказів досліджується та обговорюється вже доволі довго, іноді проблеми в її практичному застосуванні виникають в найнеочікуваніших «місцях»: наприклад, коли і хто може впевнено назвати доказ недопустимим і виходити з цього як з встановленого факту, який не підлягає сумніву.

Здавалося б, проблема є надуманою, адже є норма, яка міститься в ч.1 ст.94 КПК України і визначає вичерпний перелік суб’єктів, які мають повноваження оцінювати кожен доказ з точки зору його допустимості. З цього приводу особливу увагу правничої спільноти привертають двоє з них: слідчий суддя та суд.

Перший з них здійснює свої повноваження під час досудового розслідування, другий – після його закінчення.

Отже, хотілося б сказати, що маємо відповіді на обидва запитання: і коли, і хто.

Однак, противники такого обґрунтовано спрощеного підходу також зовсім небезпідставно заперечують його прибічникам, посилаючись на ч.4 ст.87, ст.89 КПК України, текст яких вказує лише на одного суб’єкта, уповноваженого визнавати докази недопустимими: суд під час судового розгляду.

Дозволимо собі не прийняти це як беззаперечну істину і ось, чому.

Перше, що кидається в очі, це так би мовити «невпевненість» формулювань, використаних в, наприклад, ст.89 КПК України.

Так, ч.1 ст.89 КПК України встановлює: «Суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення». Ми не законотворці, однак, в рамках цієї публікації, гадаю нам можна пробачити невеличке перевищення наших «повноважень», а тому спробуємо дещо змінити порядок слів в цій фразі, щоб отримати «Питання допустимості доказів вирішує суд…» і порівняємо їх.

В цьому порівняні норма Кодексу виглядає лише як правило оцінки доказів, адресоване одному суб’єкту – суду, і яке не виключає, однак, можливості, що у інших суб’єктів оцінки також можуть бути аналогічні повноваження, що реалізуються за іншими правилами (не обов’язково визначеними і прописаними окремо).

Створена ж нами «норма», яка, зрозуміло, не є законом, тим не менш, не залишає сумнівів, хто той єдиний суб’єкт, який має право вирішувати питання допустимості доказів. Втім, не вона міститься в КПК України, а тому питання залишається відкритим.

Аналогічна ситуація і з ч.4 ст.87 КПК України, оскільки, по-перше, не зовсім зрозуміло які ж саме «будь-які» судові розгляди, під час яких повинні недопустимими визнаватись докази, маються на увазі в цій нормі, а, по-друге, в ній вказується на відповідний обов’язок суду, а не на відсутність повноважень у інших суб’єктів.

Можна заперечити, що цей висновок – суто суб’єктивна думка автора, заснована на його ж суб’єктивному сприйнятті норм КПК України. Складно з цим сперечатися, однак, не можна  не визнати і того, що законодавча техніка залишає бажати кращого і не сприяє однозначному тлумаченню норм всіма, хто їх використовує.

 

В той же час, пропоную звернутись до ч.2 ст.86 КПК України, згідно якої «недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення».

Важко не помітити, що законодавець відділив судові рішення від інших процесуальних, однак, і для тих, і для інших встановив правила щодо врахування недопустимих доказів.

Навіть не вдаючись до міркувань про те, яким суб’єктам і які процесуальні рішення дозволено приймати у кримінальному провадженні, очевидним є те, що недопустимість доказів повинна враховуватись під час прийняття таких рішень. А з урахуванням ч.1 ст.94 КПК України, можна зробити висновок про те, що і слідчий суддя, який є незалежним у своїй діяльності, не тільки може, але і повинен оцінювати докази з точки зору їх допустимості та робити відповідні висновки, які враховувати при прийнятті своїх рішень. Риторичне питання – як можна зробити висновок про недопустимість доказу, не визнавши його таким?

В противному випадку, оцінка слідчим суддею доказів буде позбавлена всякого сенсу, адже не врахувати доказ при прийнятті рішення можна лише в разі визнання його недопустимим.  Не чекати ж при цьому рішення за результатами судового розгляду, а лише потім, отримавши судову оцінку доказів, повертатись до вирішення питань, які повинні були передувати такому судовому розгляду. Це безглуздо і, дякувати Богу, навіть технічно неможливо.

 

Взагалі незрозуміло, чому виникає питання щодо наявності у слідчого судді повноважень для визнання доказів недопустимими?

Якщо звернутись до ст.3 КПК України, то можна з’ясувати, що слідчий суддя – це звичайний суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні.

Хіба ж судді, яких в подальшому обирають слідчими суддями, мають більш низьку кваліфікацію, ніж ті, хто розглядає справу по суті? Чи, може, до них при проходженні процедури відбору пред’являються інші – більш поблажливі – вимоги? Ні. Вони мають право (а точніше – обов’язок) досліджувати докази безпосередньо? Так. Тоді чому з’являються сумніви у тому, що слідчі судді мають повноваження оцінювати докази і робити відповідні висновки?

Якщо вважати, що слідчі судді не мають подібних повноважень, то вся їхня функція зведеться, нехай пробачать мені шановні судді, до секретарської роботи з роздрукування судових дозволів, не отримати які прокурор не матиме жодного шансу.

Для наочності спробуємо уявити наступну перебільшену ситуацію.

Улюблена дія співробітників податкової міліції – всіма правдами та неправдами домогтися від директора-засновника підприємства підписання протоколу допиту, де зазначено, що він вперше чує про створене ним підприємство і ніколи не вів його господарську діяльність.

На підставі таких «показань» слідчий або прокурор звертаються до слідчого судді із клопотаннями про дозвіл на проведення обшуків, а згодом – на арешт вилученого під час обшуку майна.

Хоча це і майже нереально, однак припустимо, що слідчий суддя, керуючись ч.6 ст.9, ч.ч.1, 2 ст.23 КПК України, вирішує безпосередньо отримати показання від такого «свідка». А «свідок», здивувавши всіх, і особливо – слідчого,в судовому засіданні починає розповідати зовсім не те, що зафіксовано в підписаному ним протоколі, за що отримує від слідчого прямо перед слідчим суддею підкріплені дзвінким «лящем» погрози запроторити його до в’язниці.

Зрозуміло, що в таких умовах «свідок» знову змінить свої показання та підтвердить ті, які містяться в матеріалах клопотання.

Невже і за таких умов слідчий суддя не може зробити висновків про недопустимість доказів, отриманих з показань згаданого «свідка», та повинен надати слідчому і прокурору дозвіл, про який вони просять? На нашу думку, це питання риторичне, але не малозначне.

Нажаль, Верховний Суд, який останнім часом відійшов від надмірного формалізму в своїх рішеннях і неодноразово висловлювався про «плоди отруйного дерева» (докази, отримані з використанням або на підставі недопустимого доказу), тим не менш, не висловив своєї думки з приводу повноважень слідчого судді не дати розростись такому «дереву», «плоди» якого заздалегідь не зможуть виконати тих функцій, які покладаються на допустимі докази.

 

Водночас з тим, в умовах постійної недостатності бюджетних коштів для належного фінансування державних і соціальних потреб, обмеження слідчих суддів у повноваженнях від самого початку визнавати хоча б очевидно недопустимі докази недопустимими постає не тільки незаконним, але і нераціональним та шкідливим.

Так, з одного боку, слідчі та прокурори, ніколи не отримають необхідного стимулу покращувати якість своєї роботи, оскільки «і так згодиться», а з іншого – без відповідного  стримуючого фактору вони мають надто сильну спокусу порушити порядок збирання доказів, адже отримати доказ з порушенням порядку вочевидь значно проще, ніж з його додержанням.

Здавалося б, під час судового розгляду всім доказам буде надано належну оцінку, але в тому і справа, що кримінальні провадження з розслідування податкових злочинів дуже часто використовуються для протиправного тиску на суб’єктів підприємницької діяльності, а тому дуже рідко опиняються в судах з обвинувальними актами. Це, м’яко кажучи, не полегшує життя підприємцю, на майно якого було накладено арешт на підставі недопустимих доказів, які слідчий суддя не може визнати недопустимими.

І тим не менш, незважаючи на те, що подібна діяльність органів досудового розслідування та прокуратури, позбавлених справжнього судового контролю, не має нічого спільного з тією, яка від них вимагається, держава змушена її фінансувати аж до того безславного моменту, коли прокурор розведе руками, а суд визнає очевидне і постановить черговий виправдувальний вирок.

Зрозуміло, що ми ратуємо не за заборону постановляти виправдувальні вироки, а проти оплачуваної з нашої кишені «сізіфової праці» (хоча, в деяких випадках таке порівняння постає образливим навіть для згаданого міфічного персонажу).

 

Враховуючи вищевикладене, ми робимо висновок про те, що навряд чи законодавець планував обмежити слідчих суддів в повноваженнях щодо оцінки доказів з точки зору їх допустимості, а неоднозначне тлумачення норм КПК України стало можливим лише через відмінності законодавчої техніки використаної різними авторами норм, які в ньому містяться.

Отже, нам залишається, не припиняючи відстоювати свою позицію, чекати або на відповідні висновки Верховного Суду, або на те, що законодавець внесе більше ясності в свій «продукт».

 

З повагою,

Микита Задорожний

адвокат ID Legal Group