Стаття опублікована в журналі «Юрист&Закон» № 49
У публікаціях блогу багаторазово вже було висвітлено тематику виконання умов договору позики, укладеного за допомогою розписки. Однак аналіз судових рішень у цій категорії справ, які було розміщено в ЄДРСР протягом останніх кількох років, цілком очевидно вказує на те, що під час їх складання частими є істотні помилки (недоліки), які потім мають негативні правові наслідки для однієї зі сторін.
Тому вважаємо за доцільне вкотре акцентувати увагу на сутності самого договору позики та розписки як його різновиду.
Розписка у практичному застосуванні є, по суті, договором позики, який використовують, коли її сторонами є фізичні особи.
Попри те, що розписка підтверджує укладення договору позики, вона не є його формою та не передбачає повноцінного складення договору. Водночас сторони обов’язково мають дотримати деяких істотних умов, що характерні правовій природі відносин позики, і відобразити їх у змісті розписки:
1) факти передання (позичення) позикодавцем коштів позичальнику в певній сумі й на конкретно обумовлений строк та їх отримання позичальником;
2) факти виникнення права вимоги позикодавця на повернення йому суми позики й обов’язку позичальника повернути позичену суму в обумовлений строк.
Це важливі постулати, які визначено приписами ЦК України та передбачають виникнення між сторонами правовідносин із позики речі, до якої належать і грошові кошти.
До того ж саме ці істотні умови договору позики, укладеного за допомогою розписки, підлягають з’ясуванню судами під час спірних ситуацій між позикодавцем і позичальником.
Як можливо переконатися зі змісту висновків судових рішень касаційного суду, під час складання розписки в довільній формі сторони не зважають на дотримання цих обов’язкових істотних умов, що в подальшому не спричиняє настання для них бажаних та очікуваних наслідків.
Переважно позикодавець зосереджує свою увагу на наявності в розписці положень про закріплення обов’язку позичальника повернути кошти та строку, у який належить повернути позичену суму коштів.
Судова практика щодо відповідної категорії справ вже сформована роками та є сталою, але, очевидно, сторони договору позики її попередньо не досліджують перед складанням розписки, оскільки часто припускаються помилок в оформленні та визначенні змісту останньої.
У публікації розглянемо висновки КЦС ВС, викладені в постанові від 01.11.2023 р. (справа № 754/2295/22) щодо цих спірних правовідносин.
Зокрема, за ознаками договору позики, які притаманні й розписці, убачається їх реальний та односторонній характер, який передбачає вчинення активних дій позичальником щодо повернення коштів, одержаних від позикодавця; позичальник, своєю чергою, після спливу строку повернення позики набуває права вимоги як кредитор, водночас оформлення договору позики за допомогою розписки підтверджує не лише факт укладення цього договору, а й факт передання (позики) грошових коштів у певній сумі, яка в подальшому підлягає поверненню.
Відповідно на суд покладено обов’язок з’ясувати правову сутність договору позики / розписки та надати оцінку всім доказам на підтвердження цих правовідносин, на чому ґрунтуватимуться висновки щодо їх виконання.
Тож у разі подання позикодавцем (кредитором) позову про стягнення боргу на нього покладено обов’язок довести наявність у нього права вимоги щодо виконання боржником його зобов’язання зі сплати суми боргу (простроченого зобов’язання з повернення суми позики).
Суд же зі змісту складеної розписки встановлює дійсний зміст договірних відносин між сторонами, що відображений у такому документі, та його достовірність, на підставі чого визначає наявність або відсутність правовідносин договору позики.
Договір позики є укладеним із моменту передання позикодавцем та отримання позичальником коштів. У разі ж, якщо цієї істотної умови відповідного договору немає, він вважатиметься неукладеним, оскільки факт підписання договору позики / складання розписки за відсутності фактів передання й отримання коштів не створює на майбутнє для позичальника обов’язку щодо їх повернення.
Ці факти суди мають установити першочергово, адже в разі їх відсутності договір позики є неукладеним, а отже не породжує жодних правових наслідків для сторін, зокрема і для позичальника щодо повернення коштів після спливу строку позики.
Так, у справі № 754/2295/22 суди встановили, що у змісті розписки зазначено про взяття позичальником обов’язку повернути кошти в конкретній сумі та протягом узгодженого строку, водночас не було виявлено доказів і не було встановлено фактів щодо неотримання позичальником від позикодавця грошових коштів.
Матеріали справи не містили доказів виникнення між сторонами будь-яких інших правовідносин, окрім позики коштів, щодо яких було складено розписку; цього факту відповідач не заперечував.
Оскільки зі складеної розписки вбачається обов’язок боржника (відповідача) повернути кошти на користь кредитора (позивача), який тісно пов’язаний із правом вимоги кредитора щодо отримання коштів, відповідно такий обов’язок позичальника (боржника) підлягає виконанню.
Через це касаційний суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо виникнення між сторонами правовідносин із позики грошових коштів на підставі складеної розписки, відповідно підпис у розписці позичальника підтверджує його зобов’язання повернути позичені кошти протягом узгодженого строку, а також породжує право вимоги позикодавця, що набуває статус кредитора на отримання таких коштів після спливу встановленого строку.
ВИСНОВОК:
З огляду на вказані вище висновки касаційного суду вважаємо, що під час складання розписки в її тексті потрібно обов’язково закріплювати положення як щодо передання позикодавцем і отримання позичальником позичених коштів, так і щодо обов’язку їх повернути в конкретно визначений строк, оскільки більш точне визначення наявності правовідносин позики та фактів передавання-отримання коштів зменшить ризики виникнення в подальшому спірних правовідносин, які потребуватимуть розв’язання в судовому порядку.
З повагою,
Олег Нікітін, адвокат
керівник судової практики
ID Legal Group
